Євроатлантична шахівниця України: час нестандартних ходів.

Гра на євроатлантичному полі України останнім часом – особливо після війни у Грузії і напередодні грудневого самміту НАТО - значно оживилася і радикалізувалася. Основних гравців, як відомо, троє: Брюссель, Вашингтон, Москва і їх позиції сьогодні досить різні. Якщо Вашингтон виступає за якомога швидше прийняття України до Північно-Атлантичного Альянсу, то Москва налаштована категорично проти цього, а Брюссель гарячково шукає варіант компромісу між виконанням своїх обіцянок Україні і небажанням погіршення стосунків з Росією.
Але найбільша і визначальна проблема – і це постійно підкреслюється по обидва боки Атлантичного океану - знаходиться все ж в Україні і ця проблема м'яко називається відсутністю консенсусу, або простіше і зрозуміліше – недостатньою підтримкою ідеї вступу до НАТО українською політичною елітою. Фактично, лише Президент і його блок "НУНС" є єдиними хоча б вербальними промоторами цієї ідеї (про реальні дії у цьому напрямку говорити не доводиться). Жодна інша рейтингова політична сила навіть не згадує у своїх програмах євроатлантичну інтеграцію. У підсумку населення залишається непоінформованим щодо як реальної природи Північно-Атлантичного альянсу та його місії, так і переваг для України та її громадян в разі набуття членства. В умовах інформаційного вакууму з боку атлантистів масами продовжують володіти старі радянські уявлення, систематично і масово регенеровані ЗМІ, у першу чергу телебаченням.
Експертне ж середовище в силу різних причин, головні з яких – відсутність підтримки з боку держави та несхильність до відкритої полеміки з опонентами, самоізолювалося у власному інформаційному гетто, проводячи апріорі недискутабельні круглі столи серед однодумців. На кожному з цих столів вже півтора десятки років як мантра звучить заклик до якомога швидшого вступу України до НАТО. Цей заклик в умовах уже згадуваної індиферентності влади все більше нагадує глас волаючого в пустелі, оскільки не має ні зацікавленого адресата, ні відповіді на питання: "Як?".
Аналітик, на мій погляд, відрізняється від політика двома речами: незалежністю своїх оцінок від поглядів конкретних осіб і політичних сил, але залежністю від обставин, що змінюються. Наші оцінки ситуацій та загроз, пропоновані варіанти розв'язання мають бути необов'язково такими, що подобаються нашим колегам чи навіть нам самим. Вони просто мають бути оптимальними, такими, що у кожний конкретний момент історії максимально враховують не тільки інтереси України, всіх інших сторін, але і спроможність усіх учасників процесу слідувати цим інтересам, відстоювати і втілювати їх.
Реалії ж життя з огляду на викладені вище обставини зараз виглядають наступним чином.
Більшість населення продовжує негативно відноситися до ідеї вступу в НАТО. Причому, як доводять усі соціологічні опитування супротивники і прихильники вступу до НАТО не розсіяні рівномірно по всій території України, а досить чітко розподілені за партійно-регіональним принципом: "помаранчевий" Захід та "синьо-білий" Схід.
Політична криза стала перманентною і не має шансів на вщухання принаймні до наступних виборів. Навіть найбільші прихильники України на Заході просто розводять руками, спостерігаючи загострення особистісного протистояння між Президентом, Прем'єр-Міністром та керівником найбільшої опозиційної сили у тому числі й з питання членства в НАТО.
В цих умовах стає зрозумілим, що у грудні Україні ПДЧ надане не буде.
Але за нинішніх обставин це майбутнє рішення несе Україні значно більше плюсів, ніж мінусів. Для того, щоб переконатися у цьому, досить відповісти на кілька питань:
1.Якщо ціллю членства в НАТО є стабілізація політичної ситуації та утвердження демократичного шляху розвитку країни, то чи сприятиме досягненню цієї цілі надання Україні ПДЧ в умовах жорсткого політичного протистояння сил і їх лідерів, що діаметрально протилежно налаштовані щодо зовнішньополітичних орієнтирів?
2.Якщо іншою ціллю євроатлантичної інтеграції є гарантування сувернітету і територіальної цілісності держави, то чи наблизимося ми до неї за цілком передбачуваної реакції відомих внутрішніх і зовнішніх сил, які чекають отримання ПДЧ, як спортсмени – пострілу стартового пістолета і які матимуть для змагання з Україною тривалий період між отриманням ПДЧ і вступом до НАТО?
3.Чи готова Україна до жорсткого політичного, дипломатичного, інформаційного і, не виключено, військового протистояння сам-на-сам з Росією у той самий період, беручи до уваги, з одного боку рішучість північного сусіди, його тотальну перевагу в інформаційних можливостях, а з іншого – обачливість Заходу, внутрішньополітичну двовекторність та далекий від ідеального стан наших збройних сил?
І останнє питання – як ілюстрація до трьох попередніх. У серпні в Грузію, за інформацією з надійних джерел, в обозі російських танкових колон в'їхав і Ігор Гіоргадзе, колишній міністр держбезпеки Грузії, для формування "уряду національної єдності". Йому цього не вдалося зробити, в основному, з однієї причини: не знайшлося нікого з грузинської політичної еліти, навіть з числа непримиренних ворогів М.Саакашвілі, хто б погодився увійти в "уряд". Питання: якщо гіпотетично екстраполювати ситуацію на нинішню Україну – вона мала б той же результат?
Думаю, у будь-кого неупередженого і обізнаного буде одна відповідь на всі поставлені вище питання: "ні".
Сприятливий час для відносно спокійного входження України в НАТО безповоротно змарновано. Не будемо з'ясовувати далі причини, оцінювати дії чи бездіяльність влади, взаємовідносини між Ющенко та Тимошенко, антиатлантичну риторику і тактику Партії Регіонів, позиції та поведінку Росії, Німеччини й Заходу в цілому – сприймімо все це як даність, як факт і як фактор.
Не шукатимемо винних – спробуймо натомість знайти вихід.
На мій погляд, у нинішній ситуація Україна має лише два варіанти отримання реальних гарантій безпеки.
Перший – це швидке, "миттєве" прийняття її до альянсу без ПДЧ для того, щоб максимально скоротити період входження, а отже і період уразливості та незахищеності. Подібна процедура під назвою "концепція стратегічного реагування" пропонувалася відомим американським дослідником С.Ларрабі ще у 1994 році. Теоретично можна організувати одномоментну реалізацію процедури вступу України всіма членами НАТО. На практиці ж через розбіжності серед них щодо доцільності такого кроку ймовірність цього варіанту близька до нуля.
Другий варіант я б назвав "умовним нейтралітетом" і суть його полягає у наступному.
Пропонується укласти тристоронню угоду між Україною, Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) і Організацією Ташкентського договору (ОДКБ) з наступними основними пунктами:
1. Україна зобов'язується розвиватися, як нейтральна і демократична держава.
2. Обидва блоки і держави-члени зобов'язуються поважати незалежність і територіальну цілісність України, гарантують невтручання в її внутрішні справи, утримуються від будь-яких форм тиску щодо неї.
3. У разі невиконання одним з блоків зобов'язань по п.2 угоди Україна звільняється від зобов'язань по п.1 та отримує право бути негайно прийнятою до іншого блоку у якості повноправного члена
4. Кожен з блоків у найкоротші після підписання угоди терміни здійснює всі процедури, необхідні для прийняття України до його складу у якості повноправного члена.
.

Певен, що вищезазначений варіант, на мій погляд, допоміг би вирішити декілька проблем:
1.Відновити консенсус усередині НАТО з "українського питання".
2.Не погіршувати далі стосунки Росії з Європою, США, Україною.
3.Не піддавати Україну загрозі розколу по лінії електоральних переваг, яка у разі отримання ПДЧ виглядає майже гарантованою.
4.Забезпечити Україні зовнішньополітичну стабільність та невтручання у внутрішні справи як необхідні умови для ефективнішого руху шляхом демократичних перетворень.
А найголовніше – підписання такого договору сприятиме забезпеченню національних інтересів усіх без винятку учасників, оскільки всі вони виявляться переможцями у "грі", українська шахівниця не ризикуватиме бути роздертою навпіл, а сама Україна із зони протистояння швидко перетвориться на фактор стабілізації відносин між Сходом та Заходом. Ставлення ж наших близьких і далеких партнерів як до ідеї, так і до її втілення чітко висвітлить їх реальні, а не декларовані наміри.

Павло Жовніренко, к.т.н., голова Правління Центру стратегічних досліджень