Зовнішня безпека та просування реформ –
здобутки Словаччини як члена НАТО і можливості для України


Словацька історія євроатлантичної інтеграції та аналогії з Україною
Вступ до НАТО належить до головних тем політичної та публічної дискусії в державі. У зв’язку зі вступом у НАТО цілком природно і легітимно постає безліч запитань, на які повинна знайти відповідь насамперед політична еліта країни та повністю погодитись із нею – більшість громадськості. Публічні дискусійні заходи, організовані Словацьким Інститутом в Україні в рамках проекту, продемонстрували, що українські запитання, пов’язані зі вступом у НАТО, не є новими, і в переважній більшості вони тотожні зі словацькими запитаннями, які ставила громадськість та політична еліта Словаччини ще до 2004 року.
Словацька історія євроатлантичної інтеграції не може бути автоматичним рецептом для України, а може лишень становити повчальний досвід та скромний внесок до української дискусії, що досі триває.
Кожна країна має внутрішні та зовнішні особливості, історію, політичну культуру і являє собою унікальний суб’єкт міжнародних відносин, а тому повинна знайти власні відповіді на запитання внутрішнього розвитку та спосіб, як протистояти викликам, що надходять із зовнішнього середовища. Словацька історія була успішною насамперед тому, що політична еліта та широка громадськість дійшли розуміння і переконання, що членство в НАТО та ЄС є не лише питанням зовнішньої та безпекової політики країни, а й ключовим фактором її внутрішнього розвитку, реформ і модернізації.
У Словаччини існує національний консенсус у питанні підтримки вступу України в євроатлантичні структури. Вперше публічно заявив про те, що Україна та західні Балкани стали пріоритетами зовнішньої політики Словацької Республіки після здобуття нею членства в НАТО та ЄС (березень 2004 року), тодішній голова уряду Мікулаш Дзурінда. За його словами, Словаччина поставила за мету допомогти цим країнам у реалізації реформ та розвитку громадянського суспільства. Новий словацький уряд, який було сформовано після парламентських виборів у 2006 році, приєднався до зовнішньополітичних пріоритетів попереднього урядового кабінету. Іншими словами, словацькі політичні партії, що входять до складу уряду та опозиції, підтримують євроатлантичну інтеграцію України. Однак вирішення питань про членство в НАТО, ЄС та інших міжнародних організаціях, які об’єднують розвинені демократичні країни, є суверенною, внутрішньою справою української політичної еліти і громадян.
Україна є єдиним безпосереднім, і притому найбільшим за територією та населенням, сусідом Словаччини, який знаходиться в іншому політичному режимі з точки зору включення у міжнародні організації і структури. Входження Словаччини та України в різні міжнародні режими, з різними правилами і стандартами, перешкоджає розвитку та інтенсифікації двостороннього співробітництва. Притому інтереси Словаччини відносно України мають комплексний характер і стосуються розвитку економічного та торговельного співробітництва, взаємодії у сфері юстиції і внутрішніх справ (охорона зовнішнього кордону та боротьба з нелегальною міграцією та організованою злочинністю), включаючи транскордонне співробітництво та ін.
Природно, що Словаччина зацікавлена в тому, аби Україна була стабільною і багатою країною, яка сприятиме стабільності та процвітанню своїх сусідів, а не навпаки. А збільшення обсягу двосторонньої торгівлі СР з Україною стало б внеском для всієї словацької економіки, але насамперед для Східної Словаччини, що межує з Україною і вже тривалий час є найбіднішим регіоном Словаччини.
Що стосується процесу інтеграції в НАТО, то Словацька Республіка є прикладом успішного повернення в Європейський дім. Хоч її вилучили з першого туру розширення НАТО в Мадриді у 1997 році (і тому вона не була запрошена до Альянсу на Вашингтонському саміті НАТО в 1999 році), понад те, її навіть не згадали як можливого кандидата другого туру східного розширення, під час дискусії щодо кандидатів, готових до наступного розширення після 1999 та 2000 років, нашу країну почали сприймати як найбільш ймовірного члена НАТО. Події згодом набирали швидкого перебігу: Словаччину було запрошено до складу Альянсу на Празькому саміті у 2002 році, а остаточно вона набула членства в НАТО у 2004 році.
Реалізація наших євроатлантичних прагнень відбувалася шляхом змін і нелегкого просування політичних та військових реформ, згідно з інструментом, який було запропоновано країнам-кандидатам на Вашингтонському саміті: ПДЧ – План дій щодо членства (Membership Action Plan).
Імплементацію ПДЧ на національному рівні НАТО моніторило перед запрошенням до вступу в Альянс у 1999–2002 роках та оцінило її як добру або навіть дуже добру. Проблему, яку Словаччині довелось долати, можна назвати як наявність дисгармонії між декларативними намірами – з одного боку, та реальним політичним результатом – «реалполітикою» – з другого боку. Від здобуття самостійності 1 січня 1993 року кожен уряд Словацької Республіки однозначно декларував задум здобути повне членство в таких західних інституціях, якими є НАТО і ЄС. На жаль, декларації урядів ішли всупереч із постійним порушенням норм західної демократії в 1994–1998 роках, які позбавили Словаччину будь-якого шансу вступити в трансатлантичні політичні та безпекові структури в близькому майбутньому.
Аналізуючи шлях Словаччини в НАТО та порівнюючи його з майбутньою інтеграцією України в НАТО, можна спостерігати певні аналогії у вихідних позиціях між обома країнами:
1) створення самостійних держав (розпад Радянського Союзу, Чехословаччини, Югославії);
2) синдром розвалу країни (РФ, Чеська Республіка);
3) обидві країни потребували нових безпеково-політичних союзників і вирішення проблеми безпекового «вакууму»;
4) Словаччина і Україна – країни Центрально-Східної Європи – вважались відмінними від «ядра Центральної Європи», а саме Чеської Республіки, Угорщини та Польщі;
5) можна провести паралелі між українською Помаранчевою революцією 2004 року та словацькими парламентськими виборами 1998 року: в обох випадках утворились сприятливі умови для прийняття країн у коло демократичних націй Європи.
Словаків не було запрошено до Альянсу ні 1997 року на Мадридському саміті, ні 1999 року на Вашингтонському саміті, ні вже після виборів 1998 року насамперед через те, що СР не вдалося комплексно виконати основні критерії вступу до НАТО. Насамперед ідеться про такі критерії, як:
 стабільність демократичних інституцій;
 добрі відносини із сусідами/дотримання прав національних меншин;
 цивільний та демократичний контроль Збройних Сил.

Ресурси та інструменти реформи Збройних Сил СР
Участь Словаччини у Програмі „Партнерство заради миру” (PfP) залишилась виразним елементом діяльності нашої країни на шляху до Альянсу в 1999–2004 роках. Програму PfP було імплементовано насамперед за допомогою «Індивідуальної партнерської програми» (ІПП) між Словацькою Республікою та НАТО, яка готувалась після 1994 року щорічно. Співробітництво в рамках „Індивідуальної партнерської програми” здійснювалось у сферах, які були вирішальними для досягнення мінімального ступеня сумісності Словацьких ЗС з арміями держав – членів НАТО.
Якісні зрушення в підході до ІПП відбулися після Вашингтонського саміту 1999 року, зокрема після прийняття «Плану дій щодо членства Словацької Республіки в НАТО», що було спрямовано на підтримку цілей інтеграційного процесу СР у Північноатлантичному альянсі. Цілі висувалися такі:
 виконати реформу ЗС СР з використанням параметрів оборонного планування НАТО;
 досягти необхідного ступеня взаємосумісності командування і керівних структур, комунікації, систем таємних служб, логістики та інфраструктури;
 вивчення мов;
 придбання ресурсів для модернізації озброєння, техніки та військового матеріалу.
Пріоритети реформи до 2004 року:
- реструктурувати ЗС – щоб вони стали порівняльними із ЗС НАТО і пристосувати їх доступним людським, матеріальним та фінансовим ресурсами;
- розвивати ЗС в усіх напрямах – оперативна підготовка, процес планування операції, модернізація системи командування, мовні навчання ключового особового складу;
- зменшити кількість військових, поступовий перехід армії на професіональну основу, покращення умов проживання військовослужбовців, їх соціального та медичного забезпечення;
- поступово здійснювати модернізацію всіх секторів ЗС;
- сформувати оборонні та військові потужності;
- зміцнити операційне партнерство і відповідність вимогам стандартизації;
- покращити управління майном та фінансами, підвищити частку витрат на програми розвитку;
- раціоналізувати діяльність на підтримку оборонного сектору, скасувати позиції, які не стосуються ударної сили держави.

Підтримка НАТО населенням
Водночас, ставлення словаків до НАТО завжди було більш стриманим, ніж у сусідніх країнах. У перші роки після набуття самостійності (1993 р.) підтримка ідеї вступу до Альянсу дещо перевищила позначку в 50%. Підтримка інтеграції Словаччини до НАТО зросла наприкінці 1997 року з приблизною цифрою у 52% населення (35% – проти). Із приходом до влади Уряду Мікулаша Дзурінду восени 1998 року Словаччина розпочала новітній шлях виходу з міжнародної ізоляції. Країна почала наздоганяти своїх вишеградських сусідів – Польщу, Угорщину, Чеську Республіку в питаннях інтеграційних процесів. Починаючи з осені 1999 року, на зміну прийшла позитивна тенденція – довіра до ЄС, а також підтримка курсу Словаччини до НАТО. На початку 2000 року вже 55% населення підтримувало інтеграцію до НАТО. Інтеграційне зусилля країни було успішно завершене у 2002 році із прийняттям Словаччини до Організації економічного співробітництва та розвитку (OECD), а у 2004 році – до Північноатлантичного альянсу та ЄС – можна сказати, через НАТО до ЄС.
Ян Качмар, Посольство Словаччіни в Україні,радник,