О.М. Кудояр, аспірант кафедри “Релігієзнавства”
Донецького державного інстиуту штучного інтелекту

Становлення України як демократичної і правової держави підтверджує необхідність осмислення ролі національної ідеї і релігії як однієї з її складових. Актуальність проблеми обумовлена процесом національного відродження. Завдання статті - розглянути релігію як фактор формування національної ідеї. Релігійне життя в Україні являє собою складну систему відносин, що включена в загальну структуру громадського життя і розвивається під впливом соціально-економічних, політичних, культурологічних процесів, які спостерігаються на перехідному етапі її розвитку.

Концептуальний розгляд ролі релігії і церкви в процесі державного будівництва можливий і доцільний в контексті української національної ідеї. Це обумовлено двома причинами. Однією з них є органічний взаємозв'язок основоположних понять “українська національна ідея” і “державність”. Ця причина полягає в тім, що за своїм змістом вона є формою відображення у свідомості явищ громадського життя, розуміння мети нації і її ідеалу. Суть її ґрунтується на національних відчуттях етносу як формі національної самосвідомості і національних почуттів, які поєднують дві частини - почуттєву і розумову, інтелект і інстинкт. При цьому національна ідея виступає як внутрішній фактор нації.

Другою причиною доцільності розгляду проблеми релігії в контексті української національної ідеї є взаємозв'язок етнічного і конфесійного, що простежується в історії різних народів, у тому числі в історії України. Релігія тісно пов'язана з національними устремліннями народу, його традиціями, побутом, культурою. Усвідомлення своєї національної культури - явище необхідне і є досягненням цивілізації, тоді як руйнування національних цінностей веде до руйнації культури і цивілізації.
Перші кроки на шляху самостійності України розкрили проблеми, пов'язані з роллю релігії в національному житті українського народу. До недавнього часу в літературі соціально-філософського характеру термін “українська національна ідея” не був вжитковим. Він сприймався передусім в соціально-політичному контексті. В цьому переконує знайомство с працями дослідників, наприклад А. Улєдова, Н. Бікеніна, М. Михальченко, а також праць фахівців з національного питання та проблем національної політики (Ю. Бромлей, М. Куліченко, В. Євдокіменко та ін.). Проблема аналізу ролі релігії в контексті українського національного життя зустрічалась в працях А. Колодного, М. Рибачука, П. Яроцького, М. Кирюшка та інших. Науковці поєднували дослідження релігійного й національного феноменів у їх взаємозв’язку в межах єдиного проблемного поля. Але проблема була проаналізована лише фрагментарно.

Сьогодні мається достатній емпіричний матеріал, надбаний українськими вченими, але відчувається нестача продуктивних теоретичних моделей, які б давали можливість знайти і простежити реальні тенденції сучасного соціально-духовного, у тому числі національно-релігійного життя. Вироблення таких моделей неможливе без методологічної бази - філософського знання. Вони повинні забезпечити з'ясування характеру взаємодії релігійного і національного в історії українського народу, а потім можуть здійснюватися як певний синтез історико-філософських, історичних, релігієзнавчих, культурологічних та політологічних знань. Аналіз ролі релігійного чинника в формуванні національної ідеї надасть змогу виявити загальні тенденції її розвитку, окремі аспекти її змістового масиву.
Актуальність обраної теми і стан її дослідження зумовили необхідність та можливість визначити мету статті. Метою є аналіз ролі релігії у формуванні й утвердженні української національної ідеї.

Національна ідея робить гармонійним і орієнтує всі сфери буття. У сфері релігії – це служіння і співробітництво церков, культивація вищих цінностей, затвердження авторитету церкви над політикою і користю.
Сьогодні релігійна традиція сприяє пробудженню національної свідомості і самосвідомості, тому що релігійне і національне тісно переплітається в побуті, культурі, звичаях, обрядах, мові.

Релігія, за словами Й.Гердера, має місце при формуванні культури у всіх народів. Гердер вважав не треба заперечувати того, що тільки релігія принесла народам науку і культуру, що культура і наука напочатку були просто особливою релігійною традицією.
Культура і релігія українського народу історично завжди були тісно взаємозалежні і переплетені між собою. З моменту зародження давньоукраїнська культура перебувала під впливом автохтонних полієстичних культів. Протягом наступних століть культура розвивалася під впливом православного християнства, пізніше відчула вплив католицизму і греко-католицизму. На сучасному етапі спостерігається вплив на культуру з боку протестантських та нехристиянських конфесій.

Участь релігії в становленні культури здійснюється через людей, їхню свідомість і відображає їхнє ставлення до навколишнього світу, у практичному житті релігійні відносини виступають не в чистому вигляді, а в комплексі національних відносин. Участь релігії у спадкуванні культури реалізується через діяльність людей і інститути суспільства. Найбільш важливим серед цих інститутів, що має безпосереднє відношення до культури, є церква, яка поєднує людей навколо релігійної ідеї, займає чітку позицію в культурних процесах, що відбуваються в суспільстві.

У взаємозв'язку національного і конфесійного богослови українських християнських церков підкреслюють позитивну роль релігійної ідеології у формуванні національної ідеї, відносинах між націями і розвиткові української нації.

Усвідомлення нацією завдань покладених на неї історичною есхатологією, тобто самосвідомість власного історичного призначення, складає філософію національного буття, національну історіософію, кінцевим продуктом розвитку якої є національна ідея [1,12]. Тобто завдання вироблення національної ідеї полягає в тому, щоб через філософське осмислення історичної ретроспективи правильно визначити історичну перспективу.

Релігія сприяла формуванню ряду постулатів, що трансформувалися згодом у загальнолюдські цінності - недоторканність людського життя, свобода слова, совісті і т.п. Десять Божих заповідей (декалог) окреслюють систему моральних координат, за межами якої – гріхопадіння і покарання за них.

Основу національної ідеї може скласти система моральних цінностей, проголошених у Нагорній проповіді Христа. Дотримуючись таких цінностей, національна ідея, спираючись на історичну традицію нації, може сприяти об'єднанню всього суспільства.

Необхідно уточнити, що релігійна ідея в контексті нашого дослідження є не теологічною ідеєю, що сама по собі не вимагає прив'язки до конкретної національної, а є ідеєю, сформульованою внаслідок наявності таких структурних елементів релігії, як релігійні відносини і релігійна діяльність, оскільки вони самі створюють національну релігійно-церковну дійсність.

На зорі становлення європейських націй, що відноситься до середніх століть, найбільш прийнятними і зрозумілими для народних мас були ідеї релігійні. Нерідко роль релігії абсолютизувалась, вважалася обов'язковою умовою виникнення нації.
Світові релігії вкладали в себе загальний зміст, що виводив народи за рамки їхніх племінних культів і повір'їв. Тому не дивно, що на початкових етапах націогенезу об'єднуючий початок у цьому процесі вносився релігією і церквою як панівними ідейними інститутами суспільства.

Поштовх для утворення сучасних європейських націй був даний релігійним рухом Реформації в XVI столітті. Попереднє середньовічне трансєвропейське співтовариство склалося на основі латиномовного богослужіння. Реформація висунула вимогу "приземлення" релігійного культу, пристосування його до місцевої мови, культури і традицій, що призвело до появи національних рухів.

В історії різних народів відомі періоди, коли національна приналежність ідентифікувалася з релігійно-конфесійною. Відхід від віросповідання, що домінує в даній державі, у таких умовах розглядався як національна зрада і означав розрив зі своїми етнічними коренями. Тобто споконвічно національна єдність розглядалася як певна сакральна духовна спільність: "Я католик" чи "Я православний". Саме з цієї віровизначальної формули починався процес глибинного усвідомлення своїх етнічних коренів, що завершився чітким розумінням своєї національної приналежності.

Вже в XIX столітті в Європі, як підкреслює професор Пасько І. Т., спостерігається інверсія національного і політичного. Для народів, що не дістали політичної суверенності, національне не тільки відокремлюється від статичного, але й стало передувати йому, діставши самодостатню цінність. Національне стало відчуватися як цілісність, завдяки якій індивід має можливість реалізувати себе як суб'єкт історії і культури.

У цих умовах емоційно-чуттєва інтеріоризація етносом феномена національного стає недостатньою. Виникає необхідність його (феномена) раціоналістичного збагнення. Тому на основі традиційних інтелектуальних процесів з'являється національна ідея і її рефлективна іпостась – новітня філософія історії і культури. Так національна ідея стає стрижнем духовного життя.

Національна ідея – відгук національного духу на стан буття народу. Це усвідомлення потреби удосконалення національного буття, що закріплюється в національній свідомості, моральності народу, у його вольових напрямках, сповіданнях, політичних максимах. Вона виникає тоді, коли, з одного боку, у бутті певного людського співтовариства вже склалися структури, що виступають як конструктивні щодо надбання даним народом постійної національної самоідентифікації, а з другого боку - у бутті цього народу наявні тенденції, що набувають негативно-руйнівного значення в процесі націогенезу, з третього - у той же час є сили і тенденції, здатні бути основою в подальшому зміцненні та розгортанні національної консолідації.

Як і будь-яка ідея, національна ідея є обопільним переходом суб'єктивного в об'єктивне, і навпаки. Вона є певним ідеалом, прагненням до ідеалу, мрією, реальною справою (політичною і культурною) щодо реалізації ідеалу як певного стану національного буття, що мислиться і переживається як бажане і належне.
Термін “українська ідея” уперше був ужитий П. Кулішем. Однак теоретичні моделі поняття “національна ідея” в українській філософській думці можна знайти значно раніш. У цих моделях неодмінним атрибутом української ідеї виступає релігія.

Самобутність і специфіка національного буття українського народу починаючи з XIII століття характеризувалася його національною і політичною розірваністю. Тому українська ідея, помітну роль у якій відігравала релігія, була єдиною формою, що могла відповідати цілісності національного життя. З часів князя Володимира християнська релігія в її грецькому чи, інакше кажучи, у східному обряді стала для слов'ян могутнім засобом боротьби за національну ідентифікацію. Українська національна ідея знаходила своє вираження в утвердженні необхідності єдності давньоруського народу, почутті любові до рідної землі, право вільно, на свій розсуд організовувати суспільно-економічне, культурно-духовне, релігійне життя.

У період Гетьманщини, тобто в XVII – XVIII століттях, була зроблена перша спроба створити державні установи в Україні, що відповідали б національним інтересам українського народу. Це був період, коли, як стверджують дослідники В. Смолій і В. Степанков, Люблінська, а згодом і Берестейська унії виступили основою для активного нав'язування чужої національної ідеї. Православ'я в цих умовах в Україні стало символом боротьби українців проти польської й угорської культур. З релігійними ідеями пов'язувалися головні цінності нації, захист яких згуртував український етнос, призвів до затвердження національної свідомості. Це спонукало український народ до національно-визвольної боротьби під керівництвом Б. Хмельницького.

Націотворча роль церкви в той час, її вплив на визрівання національної свідомості були надзвичайно відчутні. Це особливо дивувало чужоземців, що перебували в Україні в той період. Їх вражала завзятість, з якою наші предки захищали свою духовну і національну самобутність. Головним гаслом усіх повстань XVI-XVIII століть було: "За віру і волю!".
Частина українського народу задовольняла свої національні почуття на основі греко-католицизму, почуваючи себе при цьому не менш українцями, ніж козаки.
Сучасне протистояння західного і східного християнства має давню історію, в основі якої лежить культурно-релігійне протистояння між католицизмом і ортодоксальним православ'ям.

Національна і релігійна ідеї в державній концепції народників середини XIX століття виступали взаємозалежними і взаємообумовленими одна одною і в концентрованому вигляді виражалися у формулі: "Тільки там воля, де Дух Христовий!".

Цілий етап у становленні й розвитку української національної ідеї пов'язаний з Кирило-Мефодіївським братством. Головним своїм завданням члени братства вважали скинення самодержавства, національне звільнення всіх слов'янських народів, об'єднання їх у федерацію на основі рівності і суверенності. В ідеології кирило-мефодіївців простежується єдність національної ідеї з християнською. Усі члени братства у своїй творчості, як відзначають дослідники, прагнули повернути історію до Христа, а Христа - до історії, тобто зробити поворот історії до євангельських начал . Зокрема основна ідея Костомарова М. полягала в тому, що національне може бути християнським, а християнське – національним, оскільки вони вже “були разом” в історичному минулому (Русь-Україна).

У боротьбі за державність церква виступала носієм цивілізованої національної ідеї. Формуючи національну свідомість, церкви разом зі світськими інституціями розвивали історичну пам'ять народу. Вони поширювали історичні знання, займалися гуманізацією освіти, збереженням досягнень нації.

Здатність релігійного фактора відігравати консолідуючу роль у розвитку суспільно-політичних і державних відносин пояснювалася активністю церкви як на внутрішньодержавному, так і на міждержавних рівнях. У процесі еволюції форм політичного життя, у процесі генезису української національної ідеї цей фактор виявився досить тісно долученим до її політичного змісту.

Українська національна ідея – це концептуальне осмислення минулого і майбутнього нації на відповідному філософському рівні й у відповідних ідеологічних категоріях.
Релігія і церква, на думку польського філософа Липинського, потрібні не тільки тоді, коли українська нація знаходить державність, а й у ході цієї боротьби. Він твердо стоїть на позиції, що надає вирішальну роль релігійному фактору в становленні й розвитку української нації, у процесі державотворення.

Національна ідея - це ряд питань, викликів і відповідей на них, що складаються в конкретній історичній практиці народу, усвідомлюються в моралі, політиці релігії, філософії. Вона, завдяки цьому, стає силою, що не тільки спонукує людину до активної суспільної позиції і діяльності, але і безпосередньо піднімає її у власній самосвідомості до рівня суб'єкта історії і культури. Національна ідея, будучи зв'язана з політикою, освітою, релігією, людськими цінностями, правом, культурою, має узагальнений інтегративний характер. Тобто являє собою поліфонічне явище, будучи проекцією практично на всі сфери буття того чи іншого етносу, певним чином визначається їм, випливає з нього й у свою чергу впливає на нього.

Національна ідея - багатоаспектне явище. Отже, неможливо дати єдине універсальне визначення цього духовного феномена. Саме тому в сучасній науковій і суспільно-політичній літературі мається значна кількість визначень національної ідеї. Вони переважно узгоджуються в принципових питаннях, взаємодоповнюють одне одного і, взяті разом, дають досить повне - синтезуюче - уявлення про національну ідею.
Наявні в науковій і суспільно-політичній літературі визначення національної ідеї можна згрупувати у певні блоки, зв'язані з тим чи іншим аспектом цього складного духовного утворення. Основними серед них виділимо наступні:

- онтологічний аспект визначення національної ідеї, його зміст у тім, що національна ідея - це усвідомлення й осмислення відповідної дійсності умов буття того чи іншого етносу, своєрідний підсумок його історичної долі;
- гносеологічний аспект: національна ідея - це засіб самопізнання нації, визначення орієнтирів суспільного розвитку і пошуку можливостей для розв'язання наявних проблем;
- соціальний аспект: національна ідея - це засіб соціалізації людської особистості, її самоідентифікації, що стає основою для об'єднання етносу й робить можливим вирішення колективними зусиллями тих проблем, які виникають перед людськими співтовариствами;
- політичний аспект: національна ідея - це програма державного будівництва, що спирається на духовний потенціал, сконцентрований у національному організмі;
- аксіологічний аспект: національна ідея - це ієрархізована система цінностей, близьких тому чи іншому етносу;
- культурологічний аспект: українська національна ідея є інтегральним підсумком усієї багатогранної вітчизняної культури (духовної і матеріальної), її гранично коротким узагальненням, спроектованим у майбутнє. Вона відображає риси національного характеру, схильності до конкретних сенсо-життєвих орієнтацій;
- інтегративне визначення: українська національна ідея - це ієрархізована система духовних цінностей, яка об'єктивно склалася в процесі етногенезу і націогенезу автохтонного населення Подніпров'я та Подністров'я і яка адекватно відображає реальні умови існування цього населення, має конструктивний потенціал, творчий характер і спроектована в майбутнє як модель громадської організації, що здатна і покликана забезпечити незалежній Україні належне місце в сучасному і майбутньому світовому співтоваристві.

Розглянуті аспекти національної ідеї дозволяють зробити висновок про те, що вона має широке поле свого зовнішнього прояву, сфери існування.
"Національна ідея - це духовна першооснова, джерело особистісного розвитку людини; соціально-психологічний механізм інтеграції соціальних груп, етносів, релігійних конфесій, партій, рухів; джерело соціальної ходи того чи іншого етносу, його енергії в процесі державного будівництва; механізм зрівноважування і гармонізації життєдіяльності народів, що населяють певний ландшафтно-кліматичний простір і мають загальну історико-політичну долю, орієнтацію на майбутнє".

Релігія є невід'ємним чинником розвитку нації. Етноконфесійна специфіка релігії, що формується взаємодією її з етнічними факторами, стимулюється з необхідною потребою нації у власній церкві. Проте це не означає національної автаркії. Етноконфесійна специфіка релігії істотно допомагає усвідомленню нацією своєї самоцінності і самодостатності.

Українська ідея, що є відображенням національної свідомості, комплексу почуттів, соціально-філософських побудов, відбиває прагнення народу осягнути свою місію – стати самовладним рушієм історичної ходи [2, 30 - 31].
Реальна хода соціуму відбувається в етнічних формах. Це повною мірою стосується і новітньої історії - історії нового етапу формування і розвитку національних держав. Релігійні ідеї, навіть маючи цілеетичний характер, реалізуються не інакше як в етнічній формі, тому що носії релігійності з необхідністю належать до певного етносу. Саме тому церковно-релігійна діяльність ніколи не обмежувалася культовою, місіонерською чи просвітительською діяльністю.

Релігія відтворює в собі певні риси побуту, моралі, культури, традицій народу, тобто основи його національної самобутності, виступає специфічною формою й об'єднання, і відчуження людей однієї етнонаціональної приналежності. Як соціальне явище вона здатна виконувати роль додаткового фактора етнічної консолідації, генератора відцентрових тенденцій у масштабах кожного етносу.

Характерною рисою генезису української національної ідеї є те, що у своєму історичному розвитку вона не набула суто релігійної форми прояву. Незважаючи на те, що релігія не виступає як теорія, дослідження наявного стану національного буття, а існує як готова інтерпретація, вона формує національну свідомість. З одного боку, вона впливає на нього своїм внутрішнім змістом постановки головної проблеми життя. Так, християнство головною проблемою життя вважає пануючу у світі несправедливість, а буддизм, наприклад, - страждання як таке. Звідси виникають різні уявлення про засоби вирішення проблеми, шляхів досягнення того ідеального стану, що означало б її вирішення. З'являються обґрунтовані твердження дослідників про відповідність української ментальності духу європейської культури саме в християнському його розумінні.
З іншого боку, релігія, інтерпретуючи національне буття, вказуючи зміст чи мету національного існування українців, проникаючи в його етнічну свідомість, здійснює добір фактологічної основи. При цьому відбираються ті матеріальні, історичні й інші роди фактів, що відповідають змісту не тільки даної релігії, але й діяльності даної церкви. Тому сьогоднішні віруючі називають свою церкву національною. Оскільки фактологічна база для існування кожної з них є досить ґрунтовною і виправданою.

Україна поліконфесійна держава. На сучасному етапі відбувається процес світоглядної плюралізації, і це відбивається на релігійній ситуації. Оскільки Україна є поліконфесійною, то національної єдності тут можна досягти лише за умови дотримання принципу світоглядного та релігійного плюралізму. Християнські конфесії, якщо вони бажають служити національному відродженню України, не повинні прагнути до монопольного впливу на релігійно-духовне життя українців, а наявні між ними відмінності переносити на національний ґрунт. Сходження до рівня національної ідеї як пріоритетного принципу гарантує підхід до конфесійної відмінності як до чогось перехідного чи неосновного в суспільному і релігійному процесі.

На сучасному етапі Українська православна церква - Київський патріархат, Українська автокефальна православна церква, Українська православна церква - Московський патріархат претендують на те, щоб бути виразником національного. Тому що, на думку А. Колодного, єдність між церквами може бути досягнута тільки завдяки розумінню й усвідомленню, що“ пріоритетом у національному відродженні, у становленні почуттів національної свідомості завжди виступатиме національна ідея” [3, 81].

Прагнення християнських конфесій в Україні довести свою винятковість у питанні, яка церква може стати національною веде до міжконфесійного протистояння. Тільки широка, багатоскладова поліконфесійність сприяє стабілізації суспільства. Чітка дихотомічна поліконфесійність, як свідчить практика, не рятує суспільство від внутрішніх конфліктів.
На наш погляд, тільки тоді ми зможемо наблизитися до ідеалу християнської єдності між церквами, коли основним принципом у відносинах між релігійними конфесіями стане кредо Августина Блаженного, висунуте ще на початку християнської ери: "У головному — єдність, у спірному - воля, а у всім основному -любов!" [4, 148]

Суспільство має потребу в релігії як етноутворюючому і культурно-утверджуючому факті. Шлях до цього лежить через формування у представників конфесій екуменічної свідомості.

Розвиток української державності, як вважають Н. Кирюшко, С. Здіорук, М. Рибачук, тісно пов'язаний з реалізацією ідеї розвитку Української національної церкви. Національною церквою є церква будь-якої конфесії, що функціонує у певний історичний період, спираючись на свою традицію, на (позначеній) певній території, сприяє, набуваючи етноконфесійної специфіки, розвитку етнокультури, самосвідомості і державного менталітету певної нації і має значний рівень поширення серед населення певної держави.

Дефініція поняття «національна церква» охоплює п'ять визначальних параметрів 1) історичний; 2) географічний, 3) етнокультурний, 4) політичний, 5) демографічний.
Поняття “національна церква” нетотожне поняттю державна церква. Якщо перша виникає як складова духовно-культурного розвитку нації, то друга – є складовою соціально-політичного процесу. Якщо в одній державі може бути кілька національних церков чи течій, то державною у країні разом з тим є переважно одна церковна установа. Україна через поліконфесійність не може мати своєї державної церкви, хоча на це і претендують деякі церкви.

Представник української релігійної філософії Гавриїл Костельник багато уваги приділяв проблемі єдності Всесвітньої християнської церкви. На початку XX ст., коли постало питання про окрему, Українську національну церкву, вчений засудив спроби автокефалії як церковний націоналізм. За логікою автокефалії, - пише він, - кожен християнський народ повинен мати власного главу церкви, і тоді буде багато незалежних церков, що суперечить Святому Письму. Христос стояв вище національної винятковості: національна цінність перед Богом не є цінністю.

Релігію, переконаний вчений, не можна робити національною ознакою, адже Христос створив її загальнолюдською. Форма національної автокефалії, на думку Костельника, прямо суперечить єдності найвищої влади в церкві, а також єдності релігії, веде до «зубожіння» релігії, Небезпеку автокефалії він вбачав у тім, що незалежна церква ставить на перше місце світську ознаку, національність, народність, коли вищими повинні бути Божі заповіді, чесність і людяність. Націоналізм поділяє людство на різні групи, а релігія повинна поєднувати, вона повинна бути наднаціональною, вселюдською.
Українська релігійна традиція - явище скоріше національне, ніж міжнаціональне, хоча духовне відродження супроводжується й іншим процесом, а саме - взаємопроникненням, взаємозбагаченням теолого-культурологічних традицій, що часто обумовлює формування секулярно-гуманістичної моральної традиції. Релігія – це приклад вирішення всякої кризи буття. Релігійне рішення не тільки здатне розв'язати кризу, воно робить існування «відкритим» до особливих цінностей, неминущих і загальних, що дозволяє людині піднятися над особистими життєвими проблемами і, в кінцевому підсумку, ввійти у світ духовного.

Одним з можливих варіантів оздоровлення суспільства і наповнення позитивним змістом процесу трансформації є орієнтація державного процесу в Україні на християнські основи. Концепцію державотворення такого типу запропонувала Україні партія “Всеукраїнське об'єднання християн”. У ній говориться: “Усі ми разом допустили, що нині в нашому будинку небезпечно, брудно і принизливо, мало хто з нас, його жителів, впевнені в завтрашньому дні. Єдине, що нам залишилося, - це робота і надія на те, що ми все-таки ще можемо зробити наш будинок чистим, безпечним, улаштованим, гідним людини і тих вимог, що Бог поставив перед нами. Для християн це означає не тільки те, що ми бачимо Україну незалежною, демократичною, правовою державою. Це значить, що в Україні всі сфери життя – політика, економіка, духовність, підприємництво, культура, освіта, наука, дипломатія, оборона, охорона здоров'я людини – повинні будуватися на християнських принципах”.

Однак релігія, а зокрема християнство, не може сьогодні виступати інтегратором усього багатонаціонального і полірелігійного українського суспільства. Поруч з численними масами віруючих є значна частина людей нерелігійних, зацікавлених у розвитку державності і духовності.

У сучасних умовах будь-яка церква, якою б національною вона себе не вважала, не може цілком охоплювати зміст національної ідеї, що є набагато ширшим, ніж її конфесійний прояв. Вона притаманна в більшій чи меншій мірі всім представникам українського етносу, а не тільки віруючій його частині.

Народ, суспільство можна згуртувати, на думку Президента України Л.Кучми, тільки на основі всеохоплюючої, зрозумілої і близької будь-кому національної ідеї".
Відповідним чином сформульована національна ідея з усіма її політичними, культурними і релігійними компонентами має особливо важливе значення для молодих націй чи для тих старих націй, що пробуджуються до нового життя після якогось історичного катаклізму.

Логіка подальшого розвитку української нації вимагає не тільки етнічної, політичної чи культурної, а й релігійно-церковної консолідації. Мова йде про те, щоб, спираючись на національну історичну традицію, виробити таку релігійно-церковну концепцію, яка змогла б об'єднати все населення України.

Підводячи підсумок на основі проведеного дослідження, автор прийшов до таких висновків:
- основу національної ідеї з урахуванням особливостей країни повинні складати загальновизнані демократичні цінності, що будуть визначати напрямок і зміст конкретних її положень;
- протягом всієї історії існування Української держави відбувалася еволюція і трансформація української національної ідеї, де обов'язково був присутній елемент релігії;
- на сучасному етапі спостерігається слабка здатність релігійного фактора відігравати консолідуючу роль і впливати на розвиток суспільних процесів;
- релігія в незалежній Україні не змогла поки стати основним елементом у формуванні національної ідеї, тому що не виконує свою інтегративну функцію у зв’язку роз’єднаності українського суспільства;
- українська національна ідея повинна стати своєрідною філософсько-культурною парадигмою духовного, а саме релігійного відродження України, демократичного регулятора суспільних відносин, консолідації української нації на основі вищих цінностей;
- українська ідея являє собою багатоаспектне явище, що буде визначати зміст соціального, політичного і духовного життя української нації, служити внутрішньою основою її консолідації.

ЛІТЕРАТУРА

1. Паславський І. Церковний аспект української національної ідеї // Час. - 1996.- 26 квітня. - С. 12.
2. Реєнт О.П., Лисенко О.П. Українська національна ідея і христянство.- К.: Богдана, 1997.- 124 с.
3. Рибачук М., Кирюшко А. Національне відродження і релігія в Україні .- К: Основи, 1995.- 147 с.
4. Скалецький М. Національна ідея та ідея національної церкви // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. - Випуск 6.- Львів: Інститут народознавства НАН України, 2000.- С. 139 – 150.