Михайло Сидоржевський

Чомусь із недавніх пір, коли чую, як той чи інший політик у черговий раз мітингує з телеекрана, здебільшого вже не можу стриматися від нецензурних коментарів.

Мабуть, саме тому я не прийшов на Майдан нинішнього 22 листопада, де святкувалася перша річниця подій, які в нас прийнято називати помаранчевою революцією.

Не хотілося йти, аби лиш подивитися на фальшивий спектакль – щоб не збридити від споглядання цього серпентарію на сцені, дешевого дежавю, від якого несло чимось уже добре забутим, але все ж до болю знайомим, совковим..

Очевидно, це все-таки – деяке перебільшення, така собі гіпербола-емоція. Звичайно ж, не всі політики однакові: з-поміж них подекуди зустрічаються, скажімо так, й відносно чесні особи, котрі справді не лише переймаються проблемою депутатства чи наповненістю гаманця, але при цьому трохи ще й вболівають “за державу і народ”.

Крім того, мабуть, весь розвиток подій останнього року зумовлений обставинами, змінити які нікому не під силу. Подібно до того як на президентських виборах була неминучою перемога саме Віктора Ющенка, – так само неуникненими виявилися ті численні проблеми, помилки і провали, з якими доводиться мати справу нинішній владі. І дивно виглядало би, коли при подібній логіці подій ми були б більш успішними.

Що ж маємо в прикупі?

Отже, річниця. Що – в плюсах, а що – навпаки, в мінусах? Які здобутки, і які втрати – для суспільства? І – предметніше – що змінилося за останній рік у моєму окремішньому життя – як громадянина, як журналіста, зрештою? (Адже рік тому автор цих рядків, обвішаний помаранчевою символікою, у числі інших “помаранчевих” стояв на Майдані і ночував під Кабміном під барабанний бій, щиро вірячи, що бореться не лише за Ющенка, але – і за себе, своїх дітей, за можливість жити у вільній, демократичній країні).

А ще – що нас чекає завтра? Чи буде воно, як про це співалося в одному шлягері радянських часів, кращим, ніж недавнє вчора?..

Рік, котрий ми прожили після Майдану, був, мабуть, чи не найдраматичнішим у нашій новітній історії. Цей період ще потребує свого осмислення й тверезого аналізу, однак вже тепер зрозуміло, що реальність виявилася надто далекою від обіцяного з трибуни Майдану

Звичайно, якщо порівнювати з кучмівськими часами, то все ж маємо деякі зміни. Коли бути об'єктивним, слід визнати, що суспільство таки стало “прозорішим”. Щоправда, ніхто направду не досліджував цього феномену і його справжніх причин, однак важко заперечити й те, що теперішня опозиція має набагато більше можливостей для доступу до ЗМІ, чого раніше просто не могло бути апріорі. Преса принаймні працює без темників, хоча, звичайно, казати про справжню свободу слова, мабуть, не треба, аби не смішити компетентну публіку. Однак, якщо пригадати ті кубометри бруду, котрі за часів Кучми виливалися з усіх інформційних дірок на адресу опозиції, особливо персонально на адресу нинішнього Президента, то тепер нічого подібного й близько нема. Більше того, складається враження, що головний персонаж для нищівної критики в пресі не змінився, просто тепер він виступає вже в іншому статусі – глави держави.

Проте, здається, що в нашому далекому від досконалості суспільстві ніхто належним чином не оцінює цієї свободи слова, адже, приміром, опозицією подібний здобуток демократії розцінюється виключно як слабкість влади. (До деякої міри, здається, так воно й є). Приблизно так само, певно, на публічну критику влади реагує і більшість населення, не звиклого до подібного плюралізму. Але це вже – дещо інша тема.

Якщо ж говорити про інші досягнення новітніх часів, то після перерахування вищезгаданих здобутків залишається хіба що поставити три жирних крапки.

Бо – більше хвалитися, на жаль, нічим. (Якщо не рахувати, звичайно, таких моментів, як продаж “Криворіжсталі”, скасування американцями справді застарілого рудименту у вигляді поправки Джексона-Веніка тощо).

Революційна наївність, чи “все іде за планом”?

Між тим, мабуть, найголовніша, найвідчутніша втрата для нової влади і особисто для Президента Ющенка – це грандіозний крах народної віри в урочисто і привселюдно обіцяне з трибуни Майдану, образно кажучи, світле майбутнє. Подібної підтримки Віктор Андрійович уже не матиме ніколи, навіть якщо теперішній владі вдасться досягти якихось помітних економічних успіхів. Висота гори обіцяного була неймовірною; відповідно, надто болючим виявилося нестримне падіння донизу, під льодяний душ гіркої реальності, що його довелося спізнати переважній більшості тих наших громадян, котрі щиро повірили у швидке і успішне постання країни всезагального благоденствія. Тепер, навздогінці, легко бути розумним і казати, що не треба було багато обіцяти; тоді легко і наївно вірилося, що ось, реалізуємо гасло “Кучма капут!”, не допустимо приходу до влади кримінальних авторитетів, гуртом, адже – “нас багато, і нас не подолати” -- оберемо народного президента, – і життя швидко почне налагоджуватися, і буде в нас все добре і красиво. Крім того, подібні обіцянки тоді спрацьовували як прив'язаний до дишля жмут сіна, за яким весь час тягнеться запряжений віслюк, змушуючи таким чином крутитися колеса воза (в даному випадку – колесо історії). Однак біда в тому, що, здається, в швидкі позитивні зміни після зміни влади тоді вірили не лише сотні тисяч статистів революції -- тих громадян, котрі своїми ногами за кільканадцять днів і ночей стоптали Майдан, але й – що особливо вражає – багато хто з її солістів -- тих, хто стояв на сцені Майдану, і до чийого заклику прислухалися зголоднілі за словом правди. А вони, між іншим – ті, хто значною мірою конструював розвиток ситуації, хто тримав у своїх руках кермо подій – категорично не мали морального права легковажити, перейматися дрібними шкурними інтересами чи з'ясовувати, чиї дивіденди за участь у революції мають бути вагомішими.

Не знаю, чи існувало серед лідерів Майдану розуміння неприпустимості подібних помилок. Навряд чи, принаймні, для більшості з них, але це вже – питання більш серйознішого плану: про ступінь громадянського розвитку нашого суспільства, яке вилонило саме таку, переважно примітивну, щоб не сказати убогу, політичну “еліту”...

Результат подібного зруйнування надій, очевидно, проявиться не лише у висліді парламентських виборів, цього надзвичайно важливого етапу нашого становлення. Ця смерть красивих ілюзій має й інші прояви; ви відчуваєте, наскільки агресивнішою стала атмосфера в суспільстві, наскільки злішими і озлобленішими стали наші громадяни? Складається враження, що з нами коїться щось таке, чому ще немає пояснення; ми трансформуємося у спільноту розчарованих, жадібних, розгублених маленьких українців, котрі вже не вірять у щастя хоч коли-небудь мати можливість жити у “нормальній” країні.

Щодо політичних наслідків подібних метаморфоз, то вони, скоріш за все, теж матимуть не надто симпатичні характеристики. Не треба особливо досліджувати результати соціологічних опитувань, щоб прийти до висновку: наступна Верховна Рада працюватиме в набагато складніших умовах, ніж нинішня, і досягти порозуміння між її антагоністичними складовими буде надзвичайно важко, якщо взагалі таке можливе. Що подібне означає для суспільства, в якому проблеми повсякчас наростають, ніби снігова куля – казати зайве.

Чому розбився помаранчевий горщик?

Разом з тим, багато хто вважає, що головна причина теперішніх негараздів влади – це розкол помаранчевого табору. Мовляв, якби Ющенко і Тимошенко досі були разом, тоді б вони не лише подолали всіх своїх суперників, але й поступово навели б лад у країні.

Казати, що подібні твердження позбавлені будь-якої логіки, і що вони є абсурдними за визначенням – ще далеко не все. Двоє лідерів Майдану є настільки різними особистостями, вони є настільки далекими один від одного за всіма ознаками, що сам факт їхнього порозуміння в рамках однієї команди рік тому варто, мабуть, трактувати як велике українське диво. Єдине, що об'єднувало цих політиків – це бажання усунути режим Кучми. Не кажу при цьому, що об'єднавчим чинником для них було також бажання отримати владу, оскільки одного життя буквально винесло, можливо, навіть проти його волі, на політичну вершину; інша ж доклала колосальних зусиль і проявила справді неймовірну силу характеру і нестримну волю до влади, аби стати на вершині поруч. Однак, коли цього було досягнуто, виявилося, що бачення Президента і бачення прем'єра на наш стратегічний розвиток відрізняються, причому надзвичайно суттєво. Якщо Ющенка можна вважати (відносно, звичайно) прихильником ліберальних підходів у економіці і просвітницько-консервативних – у культурі та ідеології, то для Тимошенко більш прийнятнішим була стратегія посилення державного впливу у сфері економіки; щодо симпатій Юлії Володимирівни в галузі культури, то їх доволі важко визначити чи сформулювати. Принаймні, це схоже на якусь маловиразну еклектичну суміш із пізньорадянських сурогатів, подекуди розбавлену риторикою, яку з натяжкою можна кваліфікувати як радикальний український (?) патріотизм. Але, знову ж таки, останнє виглядає як поверхове і набуте останнім часом, виключно задля кон'юнктури.

Подібна різниця, можливо, є менш принициповою у розвинутіших країнах, там, де на сторожі писаних і неписаних устоїв стоять традиції громдянського суспільства. Можуть же, приміром, у тій же Німеччині порозумітися між собою право- і лівоцентристи до того, щоб спільно формувати уряд. У нас же подібний “інцест” несе в собі неминучі загрози. Особливо якщо врахувати ще одне істотне протиріччя між обома лідерами. Йдеться про зіткнення фінансово-бізнесових інтересів сил, які стоять за кожним з них. Причому мова тут не лише про представників вітчизняного капіталу...

Не будемо розвивати цієї непростої теми, а повернімося до тези про неможливість склеювання докупи розбитого помаранчевого горщика. Є більш ніж очевидним, що саме боротьба між недавніми союзниками і складе головну інтригу наступних парламентських виборів. Адже на кону – прем'єрський пост і значною мірою контроль над парламентом. Єдине, що їх знову може зблизити – це, як і раніше, зовнішня загроза – в особі Віктора Януковича, якого дехто передчасно поспішив списати з переліку серйозних політичних гравців. Саме виходячи з цього у Віктора Федоровича навряд чи є хоча б мізерний шанс перемогти на виборах, сформувати парламентську більшість і уряд. При найменшій загрозі подібного розвитку подій помаранчеві будуть намагатися порозумітися між собою. Але, гуртом здолавши Януковича, вони так само змушені будуть зійтися в поєдинку між собою: хто кого? До речі, при цьому цілком можливе укладення кимось із них союзу з тим же Януковичем, який в подібному випадку спробує поторгуватися в надії отримати вже не прем'єрський пост, але якісь інші жирні “компенсації”.

Отож – давайте не будемо казати про “розкол” команди. Адже не можна розколоти те, чого насправді не було. Відповідно – не треба будувати якихось ілюзій щодо порозуміння між Президентом і екс-прем'єром.

Ковбаса для духовних кастратів

Між тим, якщо переважна більшість ЗМІ продовжує обсмоктувати тему “Вітя – Юля”, то чомусь мало хто звертає увагу на зовсім іншу проблему, яка, проте, несе в собі загрози для влади і суспільства набагато більші, ніж навіть економічне падіння чи зниження підтримки влади з боку населення. Йдеться про таке, здавалося б, банальне словосполучення як “національна ідея”. Вірніше, про її практично повну відсутність в ідеології теперішньої влади. Складається враження, що або а)нинішній Президент не розуміє виняткової важливості цього компоненту державного будівництва; б)в силу тих чи інших причин все оточення глави держави складають люди, для яких національні цінності вимірюються насамперед грошовими знаками чи розмірами службових кабінетів. Здається, що влада абсолютно ігнорує цю сферу своїх інтересів, віддавши її на відкуп випадковим посередностям чи сірим маловиразним чиновникам. Але ж -- д уховно стерилізована нація, нація, у якої вирвано національне коріння, ніколи не створить потужної держави. Мусимо не забувати, що ми живемо у 21 столітті, у глобалізованому, жорстокому і прагматичному світі, де слабкі народи і країни стають жертвою сильних, живемо на планеті, де з кожним роком залишається все менше енергетичних запасів, що значною мірою і зумовлює наростання геополітичних суперечностей. При цьому не йдеться про повернення якихось зовнішніх атрибутів у вигляді шароварів чи запилених реквізитів з минулого. Мова насамперед про відродження значною мірою забутої національної культури, про повернення до національних традицій, багато з яких, на жаль, відійшли в непам'ять. Як це комусь не видасться дивним, але саме в цьому – наші головні резерви. Саме національний дух – це той потужний фундамент, на якому може постати економічно сильна держава . Держава, яка не буде для когось зоною впливу чи транзитною територією, і так само не буде сировинним придатком для інших. Прикладів у новітній історії більш ніж достатньо. Цього не розуміла чужа, і навіть ворожа для української нації влада Кучми, але, як це стало очевидним, цього не усвідомлює і нова влада -- принаймні, ті високі чиновники, які мали б перейматися відродженням духовності і української національної культури. Хоча мова не про окремих чиновників, а – про концептуальний, системний, державний підхід до питань розвитку національної культури і духовності. Сюди необхідно включити такі питання як освіта, мова, церква, вивчення української історії, якої не знає абсолютна більшість населення, робота в цьому напрямку кінематографу, ЗМІ, книговидавнича і книготоргівельна справа. До вироблення концепції розвитку цих базових напрямків мають бути залучені кращі інтелектуальні сили нації, творча еліта нації. Не чиновники-вискочні, які сплять і бачать себе у вищому керівному кріслі, не політики, які, крім прес-релізів своїх служб і доповідних записок, у переважній більшості своїй вже багато років нічого не читали, -- а – особистості мислячі, інтелектуали, люди, яким дорога Україна і національні ідеали. І саме такі особистості повинні зараз сказати своє вагоме правдиве Слово. Саме їхнього слова чекає суспільство – суспільство, де моральні і духовні цінності девальвовано, забріхано, суспільство, де продовжує процвітати корупція, суспільство, в якому продажні журналісти обслуговують політиків чи грошових мішків, продажні соціологи демонструють брехливі надуті рейтинги, а продажні судді і адвокати викладають закони у відповідності з товщиною отриманих пачок купюр.

Остаточна смерть наївного українського романтизму

...Але слід визнати, що подібні реляції виглядають занадто наївно і патетично в світі, де безроздільно панує філософія зиску. На жаль, більш реально виглядає інший шлях нашого розвитку, той, розмиті контури якого ми побачили впродовж останнього року. А саме: нещадна перманентна боротьба фінансово-політичних груп за зони впливу, остогидлива “багатовекторність” у зовнішній політиці і від того гіперболізована присутність чужих гравців на українському політичному полі, намагання потрафити всім – і “західнякам”, і “східнякам”, і тому -- практично повна відсутність державницьких орієнтирів в ідеології, і, як неминучий наслідок – хвора і слабкосила держава-покруч, котра змушена тулитися десь на краю цивілізованої Ойкумени, поміж двома світами.