Минулорічний країнознавчий бестселер „Україна Incognita” містить вдале порівняння козацької України із флібуст’єрською добою Карибського моря. Саме цей образ надихнув назву цієї статті, через те, принаймні, що сучасна Україна поступово розбудовує ідентичність, чимось невловимим близьку до історичної ролі Січі. Пригадаємо пейзаж 16 -17 століть - між Московією, Полонією, Османами лежала цитадель, чиї провідники лише прикидалися чиїмось васалами. Найцікавіше, що всі сусіди та партнери запорожців розуміли таку політику і саме це дозволяло Січі залишатися упродовж століть самостійною. Навіть семантика цієї концепції є чимось проміжним між пафосною незалежністю й принизливою підлеглістю. Прихильники творчості Толк ієна швидко пригадають „Останній притулок” ельфів чи „багатокіннотний Рохан”, формально належні до якихось більших державних культур, а все ж самостійні країни.

Швидка війна в Іраку, без перебільшень - відкрила нову сторінку в історії України. Та не закрила стару книгу. А в цій книзі перелічені переможці під Хотином та Кафою, Корсунем та Пилявцями, завойовники Криму, отамани Центральної Ради, назви фронтів, які принеслі на своїх крилах вікторію над найбільш сатанинським режимом історії Європи. Так само як колись степами баражували каравани козацької здобичі, так і сьогодні приходять до України замовлення на реконструкцію та промисловий розвиток майбутнього Багдадського „халіфату”. Адже сьогодні вже зрозуміло, що поза реставрацією колишніх династій громадянське примирення в арабському світі неможливе.

Останні події, а саме вихід американських військ на іраксько-іранські та іраксько-сирійські кордони, а також нові плани щодо Афганістану - на порядок підсилюють роль стабілізаційних контингентів. Гегемон світу чи-то інтуїтивно, чи-то заплановано намагається привести до ладу весь гігантський регіон між півднем колишнього СРСР, сходом Африки, Індійським Океаном та Китаєм в авангарді хрестового походу США проти режимів-друзів Бін Ладена, які, підкреслимо заради об’єктивності одночасно є господарями необхідних Заходові ресурсів - знаходяться власне американські армії. Спливає важливе питання - хто лишається плечем, тимчасовим чи ні, для нового нестійкого уряду? Остання серія жорстких ток-шоу на БІ-БІ-СІ присвячена саме цій проблематиці, консервативна опозиція Блерові все частіше звертається до цієй теми. На мій погляд, відповідь очевидна - ця роль лягає на союзників. Приймаючи до уваги як пошук Москвою шляхів залагодити дотичні проблеми із Вашингтоном через посередництво Лондона, так і перетворення України на серйозного військового союзника США, мусимо визнати що завдання союзників - це наші завдання. Як ми дізналися на протязі останнього року Росію більше цікавлять потенційні бази НАТО у Балтії та Єдиний Простір, аніж проамериканська політика нашого сьогоднішнього уряду. Відтак руки України стосовно участі в американських військових ініціативах - розв’язані.

Отже, тепер важливо вияснити чи готова Україна до розширення своєї зовнішньополітичної ролі. Нещодавно країна отримала нового міністра оборони - досвідченого, харизматичного і впевненого Євгена Марчука. Останній завжди був прихильником зростання Українського впливу на світові справи. Та це не применшує системності та фундаментальності проблем, що постали перед його відомством.

Зрозуміло, що у складі наших збройних Сил є елітні частини, унікальні підрозділи, ба навіть взірцеві призовні з’єднання. Але культу американської служби немає. Це - перший камінь на шляху осучаснення армії. На мою думку, російський сценарій підвищення поваги до війська з відомих причин для нас неприйнятний. На нашій землі немає, і хочеться вірити - ніколи не буде війни. Саме тому образ миротворцяЮ професіонала стабілізаційних чи високотехнічних військ, незамінного і поза армією спеціаліста - ось привабливий піар для випускника школи чи відставного через сьогоднішню фінансову скруту офіцера. Що заважає створити цю піар-стратегію?

Відповідь подвійна. Це, по-перше, низький рівень оплати праці дивний для країни із чотирирічним зростанням і принизливим для країни-зброяра. Сьогодні досить відвідати пару-іншу глибоких карпатських прикордонних застав аби пересвідчитися у нагальності, кричущій нагальності вирішення цих питань...

По-друге ... призовні армії є рисою недемократичних країн. Саме з американських військ мусимо брати приклад, бо в Європі частковий призовний анахронізм жиє через те лише, що Європу захищають професіонали-американці, британці та французи, дозволяючи іншим утримувати лялькові армії. Україні лялькова армія ні до чого, адже на росіян не можемо покладатися, а чужинські гарнізони по своїх містах не вітає навіть беззуба вже п’ятдесят років Японія. Тому нам потрібна добровільно-професійна армія - і не у 2013-ому році, а у найближчому майбутньому. Професійна армія не містить простору для тих неприємностей, що траплялись цими роками в Україні. США навчив В’єтнам, Францію колись - теж В’єтнам ... що навчить нас? Навчить тому, що з професійною армією зволікати не можна.

Сьогодні українські збройні сили скорочуються, насамперед через три причини: неспроможність їх утримувати, вимоги НАТО і спробу реформувати їх у напрямку більшої мобільності та швидшого реагування. Можливо, що ініціатори цих перетворень мають рацію, та все ж необхідно прийняти до уваги наступні фактори. Тринадцятий рік ми керуємося ідилічним уявленням про навколишню геополітику.

Справді, за всю історію нашої незалежності ніхто не проголошував Україні війни. Але придивимося ближче до карти. Багато хто сприйняв вступ України до війни з Іраком як формальність. В тім, наш південний, транс чорноморський сусід, Терція - вступив до цієї війни на власному боці й досяг певних результатів. На жаль, ніхто не зможе зупинити процес формування єдиного Курдістану, а це означає що від майбутнього масштабного конфлікту в цьому регіоні ми захищені лише морем. А добровольців з числа кримських татар, на яких Анкара має більший вплив аніж Київ та Москва разом узяті - хто перекритім шлях на південь? Наскільки вузькою буде шпаринка для України між Турцією та США, що відстають цілісність Іраку але не можуть порушити свої обіцянки могутній курдській опозиції? Усе це принаймні означає, що Україна мусить мати міцний флот, морську авіацію та десантні війська, аби численні загрози генеровані на південь від її кордонів стали керованими. Наразі наш флот перебуває у жалюгідному стані, а ініціатива нейтралізації регіональних загроз знаходиться в руках Росії.

Територія між Чорним та Каспійським морями, Доном та Іраном завжди була ареною від чай душних конфліктів та інтриг великих держав. Наша доба - не виключення: чеченська, грузино-абхазська, карабаська війни сьогодні тліють на мапі Кавказу, палають пристрасті навколо нафтогазових родовищ Каспію. Ми не межуємо із жодною з цих країн, окрім Росії, але наші транзитні перспективи залежать від стабільності у цьому регіоні. До сих пір ми покладалися на росіян у цьому питанні, але роки свідчать про не всесильність Москви в аспекті впливу на напівзруйновані між морські країни. Києву час скласти свою власну кавказьку політику, адже до сих пір вона обмежувалася блідими гаслами на кшталт „ми за мир”. Так, нам потрібний мир, але міцний - такий що забезпечує безпеку наших кавказьких інтересів і безпеку для українських громадян. А для цього необхідна силова присутність України у низці важливих для нас країн - у тому ж статусі, в якому росіяни перебувають в Абхазії, американці в Грузії, а французькі легіонери у Західній Африці.

Якщо серед наших західних сусідів Польща, Словаччина та Угорщина не викликають жодного занепокоєння, то при Румунію цього не скажеш. Нагадаємо, що нещодавно підписаний Чернівецький договір передбачив лише відсутність територіальних претензій на континенті, головне питання щодо нафто- та газоносного шельфу залишилося нерозв’язаним. Цією угоди Бухарестові вистачає для залагодження своїх стосунків із НАТО. Якщо хтось вважає, що через таку „дрібницю” не може виникнути збройного протистояння, то нехай пригадає минулорічне свято абсурду між Іспанією та Марокко через порожню селю, або англо-іспанський конфлікт через стратегічно ключовий Гібралтар. А якщо хтось сумнівається у тяжінні Румунії до захисту власних інтересів будь-де і будь-коли, то варто знати, що Румунія є найбільш дипломатично активною країною Європи, крім того саме під час попереднього президентства Іона Ілієску на території Молдови з’явилися добровольчі бригади із білими бандинами на головах.

Через це, якщо кількість і якість митниць на нашому західному кордоні і справді заслуговує на реформи, то прикордонні війська принаймні на цьому відрізку кордону а морські з’єднання гирла Дунаю, принаймні у середньо терміновій перспективі - не може бути обійдено увагою. Допоки шельф не буде остаточно і беззаперечно українським.

На північ від нас лежить держава, де існує тоталітарний режим. Нехай кишеньковий, нехай на перший погляд - нейтральний щодо сусідів. Та коли піклуємося про майбутнє, то мусимо зрозуміти - лише жменька подібних устроїв пішла від влади мирним шляхом. Сьогодні європейські, американські та російські медії почали повноцінний штурм Туркменістану, а отже привертання нової уваги до білорусі не забариться. Будь-який тоталітаризм є колосом на глиняних ногах, що недавно і було доведено. Заворушення у Білорусі, зпровоковані ззовні чи стихійні, генеровані злиденним життям - загрожують не тільки українським інтересам. Не забудьмо, що принаймні Польща, Україна та балтійські країни порівняно солідарні між собою у білоруському питанні, а Росія еволюціонує у бік невдоволення окремим політиком, який мріє про російську авансцену за російський рахунок. На моє особисте переконання, тріщина шпарина у російсько-білоруських стосунках зростатиме пропорційно проявам негативних ефектів однобічної інтеграції. Тому Україна має бути готовою до, можливо, необхідності сприяти утвердженню на північ від своїх кордонів громадянського миру, верховенства права та демократичного ладу. Інакше знову залишиться пасивним спостерігачем і буде ремствувати через те, що Москва знову довела, насамперед в очах США та Європи, своє регіональне лідерство. Якщо комусь важко уявити собі нашого сумирного північного сусіда в якості зони конфлікту, то нехай поміркує: яка країна розмістилася між політичною Європою, членом Великої Вісімки Росією та Україною і муляє очі всім трьом - останній, зокрема, напіввигаданим боргом і підтримкою лівоекстремістських партій? О така–от геополітика без ідилій.

Україні завжди провокували регіональне лідерство. Але як не трактували би ми свій „регіон”, головною складовою будь-якого лідерства є сила. І як би не визначали ми „силу”, для держави такою силою є насамперед військо. Своє, служити в якому - вибір, пошана, гідне життя. Військо країни, в якій кордоні не сприймаються як умовність, а інтереси - як абстракція. Країни, водночас юної і давньої. Країни, що в ній живе народ, який ніколи не дозволяв себе ганьбити. Ніколи в історії, яка для цього народу ніколи не була лагідною вихователькою і кожна його земля зберігає спогади про непримиренні, безкомпромісні протистояння.

Українська військова слава проходить крізь всю нашу та європейську історію, як січові стрільці рядками нашого гімну від промов Кромвеля, де він згадував „генерала Хмельницького” до тих його нащадків, які ризикують своїм життям у Боснії, Лівані, С’єрра-Леоне. Відлік зростання української ролі у світовій політиці розпочато, незалежно від сумнівів маловірів. Залишається сподіватися, що скоро цей новий „дух часу” відчує і українська армія, що якимось чудом протривала крізь перебудову. І буде готовою до нових завдань, до міцної України. До нової мапи нового світу.