Один з відомих транзитологів Андерс Аслунд якось назвав окремі тенденції на пост-радянському просторі зкочуванням до феодалізму. Суть навіть не у тому, що його твердження не було політично коректним, а радше у тому, що Аслунд відмовився побачити ширшу картину подієвого підтексту сучасної історії. Втім, цей підтекст замість Аслунда розкривають, кожен по-своєму та у межах власної площини, американець Фукуяма, росіяни Панарін та Капустін, українець Дмитро Корчинський.

Ангажований оптиміст Фукуяма у свій час проголосив “кінець історії”. На початку століття це гасло почало звучати моторошно, адже кінець історії виявився не фіналом протистояння двох інтерпретацій просвітництва (ліберальної демократії та тоталітарного марксизму), а кінцем епохи модерну взагалі.

На початку дев’яностих відомий Хантінгтон писав не про “зіткнення цивілізацій”, а про те, що СРСР був у більшості аспектів сучасною (себто модерновою) державою, адже центральні критерії такої було радянською системою додержано – індустріалізація, широкі соціальні гарантії та доступна освіта. Хантінгтон виказував надію на синтез двох систем, взаємозапозичення найбільш ефективних сегментів.

Розвиваючий цей об’єктивістський підхід, російський політичний філософ Капустін задав таке провокаційне питання: чи можна виокремити крах однієї з найбільших модернових держав з контексту спільної долі світу модерну взагалі? Вересень 2001-го року більш чи менш ствердно відповів на це “крамольне” питання – зірка модерну згасає.

Що приходить їй на зміну? Інший російський філософ Панарін у своїй книзі “Спокуса глобалізмом” підкреслює цікаві та неочікувані тенденції глобалізації: промисловий капітал усе більше поступається фінансовому, себто (неполіткоректно) “лихварському”. Стрижень модерну – місіонерське відношення до домодернових, або позаєвроатлантичних суспільств – розхитано, європеєць поза своїм життєвим простором уже не просвітник, не новатор, він тільки нейтральний турист, або … ворог. Лідери світової політекономії воліли б законсервувати розвиток третього та колишнього другого світу, їм вигідна статична мозаїка сучасного людства.

У серії публікацій у часописі “ПіК” та декількох ток-шоу політолог Дмитро Корчинський відстоював наявність у ісламського світу пасіонарного потенціалу, доводив роль символів у політичній культурі народів. Ці ідеї демонструють поступове злиття консерватизму із пост-модернізмом і одним із можливих результатів подібного синтезу є зростання антиглобалістських настроїв, серед інших – і в українському суспільстві.

Історичні аналогії – потужний інструмент політичного аналізу, незважаючи на те, що історія ніколи не повторюється буквально. Крім того, їй не властива механічна еволюція чи “свідоме” тяжіння до покращення – обидві тенденції було колись напівобожнено марксистами у якості надзаконів буття людства. Втім, аналогії – корисні, хоча б тому, що арсенал політки обмежений, як і можливості політичної людини.

Півтори тисячі років тому варвари увірвалися до Риму і припинили його існування як самодостатнього гравця. Цьому передавав тривалий та болючий процес зменшення території імперії, розкол її на дві частини тощо. Проте, Візантія проіснувала ще з тисячу років – зберігаючи непересічний вплив на хід історії Євразії. З двох наддержав модерну у 1991 р. залишилася єдина і вона зберігає високу руку у світових справах. . Хоча недавно її вплив на світову політику зазнав деформацій, адже якщо у античності хода історії розтягувалася на тисячі років, у ранньому середньовіччі – на віки, у модерні – на декади, то у пост-модерні може дорівнювати дво-трирічним періодам.

У пізньому середньовіччі держави були іграшками в руках транснаціональних торговельно-банківських мереж, церков та їхніх автономних парамілітарних організацій (лицарських орденів). На початку 21-го століття навіть ядерні гравці схиляють голову перед волею транснаціональних корпорацій, напіврелігією економічного лібералізму та її вособлювачами – міжурядовими організаціями із нерівноправним членством. “Вільні міста” знущалися над своїми формальними суверенами – так само як тепер цим вирізняються міста-господарі світових фондових бірж та офшорні зони.
наша епоха має декілька важливих відмінностей від інших періодів зламу. По-перше, у 21-ому столітті існує абсолютна зброя – ядерна, окрім того, економічний та інформаційний арсенал гравців потужніший за будь-коли в історії. По-друге, в опозиції до глобалізму знаходяться наразі не певні конструктивні альтернативи, а по суті антимодернові ідеології – релігійний консерватизм та псевдомарксизм. По-третє, глобалізація на її сучасному етапі, на відміну від попередників (завоювання ойкумени, доби війн між промисловими державами та холодної війни) – абсолютна всеохоплююча. Остання теза – вже банальність, але важливо розуміти, що це не гасло, а щоденна реальність. Адже глобалізація насправді нікого не виключає, так само як і колись індустріалізація у межах єдиної країни, вона перерозподіляє добробут від одних до інших.

Глобалізація унікальна ще й тому, що не передбачає якогось визначеного результату, так само як і будь-який процес такого масштабу. Адже минув деякий час і Рим сконцентрував у собі таку владу, що її було не порівняти із територіальною імперією античності. Адже минув якійсь час і колишні короновані раби Ватикану посіли трони трансконтинентальних володарів. Потім минув ще якийсь час і утопія Томаса Мора зіштовхнула у глобальному протистоянні всі існуючі народи.
Сьогодні можна передбачити декілька наслідків (але не результатів!) глобалізації. Жоден, щоправда – не на користь прихильників збереження здобутків модерну – прав люди, раціонального гуманізму, тощо.
По-перше, це згортання ліберальної демократії у Євроатлантиці – як нездатної вирішити пов’язані із автоматизацією виробництва соціальні проблеми та відсутністю реального вибору між конкуруючими програмами. Союз між генералітетом та транснаціоналами, легітимований непересічними зовнішніми загрозами та тривалою депресією – досить реалістична перспектива, особливо у США. У Європі – це розширення впливу Комісії, яка сама по собі не є демократично легітимним інститутом. На користь таких тенденцій свідчить як і очевидна солідарність між керівництвом ЗС США, республіканським Білим домом, транснаціоналами та зброярами; так і ідеологічне забарвлення ірландського референдуму (шельмування противників розширення).
По-друге, це остаточне підпорядкування суверенних урядів новій “Ганзі” транснаціоналів, союз між новим лихварством та новою шляхтою військового походження, початок реколонізації третього та нового третього світу.
І по-третє, це нетривала, втім, схожа на “римський порядок” – гегемонія США.
Усі ці сценарії оптимістичніші за анархію, перспективи якої теж небезпідставні, адже анонімні терористи та зростаючі напівстихійні оргії екстремістів уже примушують людей менше подорожувати, потрохи озброюватись, слідкувати один за іншим та всамітнюватися в межах власних маєтків.
Що робити Україні у цих жорстоких умовах доби кінця циклу? Аби виплекати будь-яку програму, необхідно врахувати низку нюансів.
По-перше, ми не здатні ізолюватися від загальносвітового процесу, адже хоча ми і є насправді менш залежними від євроатлантичної політики, ніж, скажімо, Південно-Східна Азія – та все ж закладаємо до бюджету кошти МВФ, виручку від приватизації, податки з транснаціоналів. Крім того, ми не маємо гарантій безпеки, наша економіка все більше спирається на експорт, ми прагнемо приєднатися бодай до якоїсь із рішеннєвих мереж світового значення.
По-друге, наші проблеми іноді прямо, а іноді гротескно – віддзеркалюють світові тенденції, Це й занепад ролі держави в економіці, це й еволюція вимог етнічних меншин до рівня автономій, це й зниження впливу традиційних галузей промисловості.
По-третє, це необхідність вибору між васальною залежністю від США, вибірковою самостійністю зовнішньої позиції (як це практикують тепер європейські гравці) або переорієнтацією на євразійський “театр бойових дій”, що означає встановлення із Росією подібних до “унії” відносин у низці важливих сфер.
На мою думку, останні події у світовій політиці, зокрема ті, що торкнулися України – змушують нас жорстко та реалістично підійти до розробки нового внутрішнього та зовнішнього курсу.
По-перше, якнайшвидша конституційна реформа є єдиним шляхом установлення порозуміння в українському політикумі зокрема та суспільстві загалом. Після Варшави, конфлікт вочевидь пішов на згасання, але рани, нанесені Україні цим протистоянням, можна загоїти лише конституційним та деталізованим ствердженням де-факто існуючої у нас французької моделі.
По-друге, це зміна монетаристської економічної політику на таку, що сприяє насамперед досягненню будь-яких мінімумів рівня реального прожиткового, а крім того – сприятливу щодо українських експортерів, які вочевидь є локомотивами економічного відродження.
По-третє, це радикальне скорочення термінів переходу до професійних збройних сил. Адже не секрет, що саме через існування призову – значна частина молоді з освітою, причому тієї, яка здатна гідно заробляти і в Україні – шукає шляхів до іміграції. Американців навчила війна у В’єтнамі, росіян вчить війна у Чечні, що ж чатує на нас – масове дезертирство через убогість та знущання?
По-четверте, необхідно вже зрозуміти – статус “сусіда” ЄС е щонайменш показом на двері. Іракська авантюра США та війна з тероризмом – у будь-якому разі псують стосунки між Україною та НАТО хоча б через те, що ми виробляємо зброю. Розширення існуючої Хартії подібної до рівня ради, подібної до такої із Росією – це оптимальний потенційний результат української західної політики. Підставою може послужити те, що так само як Росія є ядерним гравцем, ми є країною-зброярем і при цьому – сусідом НАТО. Щодо інтеграційних ініціатив, то СОТ і ЄАЄС уявляються мені конструктивними цілями. Перша дозволить нам стати повноправною стороною у демпінгових розслідуваннях, друга – розширювати ринки та серйозно впливати на розробку спільних правил у пост-депресивній Євразії.
Ця програма не є якоюсь аксіомою на кшталт фукуямівської. Адже завтра розширення ЄС може наштовхнутися на якісь непересічні перешкоди, США може програти у Іраці або ж відмовитися від інтервенції, Росія може стати небезпечною – трапитися може будь-що, бо політика є мистецтвом можливого, а не астрологією чи одкровенням від Іоана. Втім, тій генерації українських громадян, для якої суверенітет уже не порожній звук, для якої успіхи України на світових ринках та світовій арені – привід для оптимізму, – не все рівно, хто або що буде керувати Україною через десять-п’ятнадцять років. Тому що якщо це буде низка транснаціональних князів, інтернет-баронів, військових губернаторів чи “глобальянских” ієреїв – український народ безсумнівно програє глобалізацію. Так само, як колись її програли доколумбівські держави в Америці, Новгородська республіка, Бургундія, блискучі арабські держави Північної Африки, а тепер програють країни третього світу. Якщо свідоме, патріотичне та об’єктивне самостійництво не стане біля ідейного керма України, її корабель рано чи пізно попрямує туди, де тепер мисливці за скарбами шукають золото іспанців. Їхня слава тепер у музеї. Де буде наша слава?
Максим Михайленко