Володимир Білецький,
Доктор технічних наук, професор Донецького національного технічного університету, співзасновник “Східного часопису”

«Східний часопис»: досвід і уроки створення масової україномовної газети
на Донбасі (1992-1997 рр.)

“Східний часопис” – щотижнева газета, яка виходила в Донецьку у 1992-1997 роках. Разовий наклад 10-5 тис. прим. Засновник - Донецьке обласне Товариство української мови iм. Т.Г.Шевченка (ДТУМ). Фундаторська редакцiйна колегiя: Голова ДТУМ, член Проводу Донецької Крайової Організації Руху, В.Бiлецький, члени Правлiння ДТУМ В.Олiференко i М.Тищенко, члени ДТУМ, журналiсти Анатолiй Єременко, Свiтлана Єременко, Олег Пашкевич. Перші числа вийшли як додаток до “Сільської Донеччини”, від якої видання курував журналіст Володимир Iльїн. У 1992 р. газета була підтримана Фондом Дж.Сороса (грант від ДТУМ на проект “Схiдноукраїнська регiональна газета” на $ 7 500 США), Фондом Iвана Багряного, у 1996 р. – фондом “Євразія” і Фундацією Олега Ольжича в Києві (Микола Плав’юк). Заснування газети привітали народнi депутати Дмитро Павличко, Вячеслав Чорновiл, Лесь Танюк, голова видавництва “Смолоскип” Осип Зiнкевич, Генеральний секретар Свiтового Конгресу Вiльних Українцiв Василь Верига. Тривалий час редакцію газети складали: к.х.н. М.Тищенко (в.о. головного редактора), к.т.н. В.Бiлецький (заступник головного редактора), Св.Єременко (єдиний в редколегiї професiйний журналiст), юрист I.Шутов та інженер Г.Бутко.
За 5 років існування газети (1992-96 рр.) видано 161 її номер. Причому‚ якщо у 1992 р. – тільки 14‚ то у 1993 р. вже 38‚ 1994 р. – 51‚ у 1995 р. – 37‚ а у 1996 р. знову тільки 21. Початковий обсяг газети – 4 друкованих аркуші тримався стабільно до 1995 р.‚ а в останній рік виходу коливався від номера до номера в межах 2-4 друкованих аркуші. Скорочення більш ніж удвічі накладу‚ і зменшення чисел та обсягу красномовно свідчили про поступове згортання видання газети  Пошук “власного обличчя” і власної “ніші” газети так і не закінчився успіхом. Більш-менш стабільний період (1993-1995 рр.) переважала багатоплановість тематики газети, що, очевидно, і приваблювало читача.
У останній період газета зійшла на радикально-праві позиції і припинила своє існування. Очевидні причини цього полягають і у непрофесіоналізмі‚ аматорстві в галузі ЗМІ‚ і у відході від первинної концепції багатотемної газети для власне жителя Донбасу.
Таким чином, проблема україномовної преси на Донбасі дійсно існує, але, як показує досвід – в рамках фахового підходу і розмірів фінансування, досконалого менеджменту проекту, що і є запорукою успіху. Інших принципових стримуючих факторів немає.


Проблема створення нової україномовної преси на Сході України залишається актуальною останні 15 років і у найближчому майбутньому, виходячи з існуючих тенденцій, ситуація радикально не зміниться.
На Донеччині станом на 01.01.2024 р. було зареєстровано 990 періодичних видань, з яких тільки 18 видавалися виключно українською мовою, у тому числі одна обласна газета “Донеччина” з мізерним для 5-ти мільйонної області накладом – 20-25 тис. примірників на місяць. 69 газет і журналів декларують, що видаються українською і російською, а решта 666 – практично російською. Отже, проблема україномовної преси для Донеччини, у складі населення якого понад 55% етнічних українців, залишається дуже гострою [1].
У період так званої “оксамитової революції” 1990-1991 рр. виникало багато листків-одноденок, було декілька спроб створити нові україномовні періодичні видання на Донбасі. Одне з найбільш серйозних – газета “Східний часопис”, яка проіснувала понад 5 років: з 1992 до 1997 р. Досвід її створення та існування як масового щотижневика разовим накладом 10 000 (40000 на місяць) на сьогодні проаналізовано недостатньо [2]. Поглиблення аналізу і формулювання уроків на майбутнє – мета цієї роботи.
У часі існування газети можна виділити періоди: 1. Заснування і становлення. 2. Пошук свого обличчя. Стабільний вихід. 3. Затухання (згортання) проекту.

1. Заснування і становлення “Східного часопису”

Якщо подивитися на перше Свiдоцтво про реєстрацiю перiодичного друкованого видання - нашої газети “Схiдний часопис”, за № ДЦ 381 вiд 24 квiтня 1992 року, то в графi “засновник” читаємо “Трудовий колектив редакцiї газети “Сiльська Донеччина”. Але фактичним засновником, без сумнiву, стало Донецьке обласне Товариство української мови iм. Т.Г.Шевченка (ДТУМ), утворене ще 14 січня 1989 р. Точнiше, як було зазначено в перших числах газети, “фундаторська редакцiйна колегiя”, в яку входили Голова ДТУМ, член Проводу ДКО Руху, В.Бiлецький, члени Правлiння ДТУМ В.Олiференко i М.Тищенко, члени ДТУМ, журналiсти Анатолiй Єременко, Свiтлана Єременко, Олег Пашкевич. Яка ж була роль “Сiльської Донеччини”? Справа заснування нового пресового органу, та ще й україномовного на Донбасі вельми складна. Коли органiзацiя не має великих фiнансiв, досвiду, вiдповiдних кадрiв i бази (а ДТУМ всього цього не мав), то краще всього спробувати заснувати газету, дiючи поетапно “додаток до вже існуючого видання - самостiйне видання.“ Отже, “Сiльська Донеччина” в цьому випадку “пiдставила плече” (i велика їй дяка за це), як сильнiщий в галузi мас-медiа, партнер. Опiкувався “Схiдним часописом” в редакцiї “С.Д.“ Володимир Iльїн, який, як професiонал, багато зробив для того, щоб нова газета мала своє обличчя.
Власне, заснування i становлення обласної газети “Схiдний часопис”- це один з важливих i найпомiтниших результатiв дiяльностi ДТУМ. Про власний пресовий орган шевченківці говорили з моменту заснування ДТУМ у 1989 роцi чи не на кожнiй конференцiї i засiданнi Правлiння. Але питання “визрiло” тiльки восени 1991 року. В листопадi - груднi особливо на цьому став наполягати один з засновників ДТУМ, літературознавець і педагог Вадим Олiфiренко. Голова ДонТУМ, к.т.н., с.н.с. Володимир Бiлецький провiв ряд консультацiй, зокрема, з керiвниками вiддiлiв газети “Сiльська Донеччина” Володимиром Iльїним та Анатолiєм Єременком, газети “Акцент” Свiтланою Єременко, пресагенцiї “Схiд” Олегом Пашкевичем i 26.12.91 року уклав з головним редактором “Сiльської Донеччини” В.П. Новiковим договiр (архів ДТУМ) про видання у сiчнi 1992 року спецвипуску для ДТУМ iм. Т. Шевченка. Безпосередньо опiкуватися газетою люб’язно взявся Володимир Iльїн. “Портфель” першого номера газети названої “Схiдний часопис” (варiант В.Бiлецького) наповнив досвiдчений журналiст А.Єременко, доцент В.Олiфіренко, викладач М.Мельниченко. Багато матерiалiв пiдготував В.Бiлецький. Кошти за випуск (10 000 крб. - на той час це була досить значна сума) перерахував I.Шутов з фiрми “Вiдродження”, заснованої за iнiцiативи ДТУМ (гроші попередньо були виручені від продажу книг на Донбасі). Тобто, “спрацювала” громадська структура. Весь наклад газети, що вийшла 16 сiчня 1992 р. - всi 10 000 прим. були переданi в донецький “Союздрук” для реалiзацiї i досить швидко розiйшлися. Правда, велика iнерцiйнiсть руху коштiв i галопуюча iнфляцiя значною мiрою “з’їли” грошi, якi мали повернутися. Але сам факт випуску газети, велика зацiкавленiсть донечан порадували. Це був успiх !
Газету помiтили, її привiтали народнi депутати Дмитро Павличко, Вячеслав Чорновiл, Лесь Танюк, голова видавництва “Смолоскип” Осип Зiнкевич, Генеральний секретар Свiтового Конгресу Вiльних Українцiв Василь Верига.
Але вiдпочивати “на лаврах” не дав той же Володимир Iльїн з “Сiльської Донеччини”. Вже в 20-тих числах сiчня вiн потелефонував В.Бiлецькому i наполягав на негайнiй пiдготовцi № 2 “Схiдного часопису”(бо технологiя випуску газети вимагає опiкуватися про все завчасно - i про матерiали до друку, i про фiнанси на видання). За тiєю ж “разовою” технологiєю (із укладанням договорів ДТУМ - “Сільська Донеччина” на кожний з номерів) випустили № 2,3...6 газети. “Головували” в редакцiї “Схiдного часопису” по черзi, частiше всього координували видання В.Бiлецький та С.Єременко. Вже на № 3 “вiдсiявся” на жаль О.Пашкевич (на нього спершу покладали надiю, як на можливого майбутнього заступника головного редактора) - вiн поїхав працювати в Київ на телебаченні; № 3 готували тiльки троє - В.Бiлецький, Св.Єременко та М.Тищенко. Редакцію переслiдувала нестабiльнiсть i невизначенiсть.
У цiй ситуацiї майбутнє у “Схiдного часопису” було можливим тiльки за умови радикальних крокiв. I тоді член Спiлки журналiстiв Анатолiй Єременко разом з головою ДТУМ Володимиром Бiлецьким пiсля консультацiй з виконавчим директором Донецького вiддiлення Мiжнародного Фонду “Вiдродження” В'ячеславом Ковалем розробляють проект “Схiдноукраїнська регiональна газета”, який подається вiд ДонТУМ i одержує в 1992 роцi грант на $ 7 500 США. А Фонд Iвана Багряного вiдзначає газету. Все ж зiбраних коштiв було значно менше, нiж треба для залучення достатньої кiлькостi професiйних журналiстiв у редакцiю газети (за розрахунками А.Єременка на той час мiнiмальна стартова сума для газети регiонального рiвня складала $ 40-50 тис). Тому А.Єременко не змiг очолити виконання ним же розробленого i поданого проекту “Схiдноукраїнська регiональна газета”. В.Бiлецький, активно працюючи над своєю докторською дисертацiєю з гірничої справи продовжував пошуки фiнансової пiдтримки газети та журналiстiв-професiоналiв, якi б очолили “Схiдний часопис”. Ситуацiя “зависла” в точцi коли ДТУМ з одного боку вже розпочало реалiзацiю проекту випуску газети, а з iншого ще не зiбрало достатньо грошей для забезпечення її професiйного рiвня. В цих умовах‚ виходячи з необхiдностi централiзованої координацiї випуску газети‚ з липня 1992 р. виконувати обов’язки головного редактора згодився кандидат хiмiчних наук Микола Тищенко. До редакцiї додатково увiйшли Геннадiй Бутко, який вiдповiдав головно за розповсюдження газети, та Iлля Шутов - юридичний вiддiл. Склався такий колектив: М.Тищенко (в.о. головного редактора), В.Бiлецький (заступник головного редактора), Св.Єременко (єдиний в редколегiї професiйний журналiст), I.Шутов та Г.Бутко. Попри явну нестачу фахівців, все ж мiнiмальний “газетний органiзм” було створено. Первиннi кошти знайдено. “Процес пiшов”. Як i куди - про це нижче.

2. Пошук власного обличчя.

Газета з самого початку позиціонувала себе як широкопланова за тематикою – політика, економіка, культура, екологія тощо, але з акцентами культурологічного видання. Багато уваги приділялося (як і у інших регіональних виданнях) власне Донеччині, стану справ, проблемам регіону.
Якщо зупинитися на кількісних оцінках‚ то газета у 1992 р. починала з накладу 10 000 прим.‚ тримала його на цьому рівні до 1995 р.‚ потім почала скорочувати і в кінці 1996 р. наклад становив уже 4 500 прим. Багато це‚ чи мало? Як для Донеччини з її 5‚6 млн. чол.‚ то дуже мало (1 газета на 1244 чол.). Саме малий наклад не дає змоги широко залучити “солідного” рекламодавця (як показує практика газетної справи серйозний внесок реклами у фінансування періодичного видання спостерігається починаючи з разового накладу 20-30 тис. прим.). За 5 років існування газети (1992-96 рр.) видано 161 її номер. Причому‚ якщо у 1992 р. - тільки 14‚ то у 1993 р. вже 38‚ 1994 р. - 51‚ у 1995 р.- 37‚ а у 1996 р. знову тільки 21. Початковий обсяг газети - 4 друкованих аркуші тримався стабільно до 1995 р.‚ а в останній рік виходу коливався від номера до номера в межах 2-4 друкованих аркуші. Скорочення більш ніж удвічі накладу‚ і зменшення чисел та обсягу красномовно свідчили про поступове згортання видання газети (правда на початку 1997 р газета стала з’являтися частіше хоча й в “урізаному” до 2-х друкованих аркушів обсязі - напевно дала про себе знати підтримка “Євразії”)
Пошук “власного обличчя” газети так і не закінчився успіхом. Більш-менш стабільний період (1993-1995 рр.) переважала багатоплановість тематики газети, що, очевидно, і приваблювало читача. У останній період газета зійшла на радикально-праві позиції і припинила своє існування.

3. Оцінки діяльності і уроки “Східного часопису”.

Ось як викладають своє бачення газети‚ аналіз її досягнень та прорахунків самі творці “Східного часопису” [2].
Микола Тищенко (кандидат хімічних наук‚ головний редактор “Східного часопису”)
“...минає п’ять років з дня виходу першого числа “Східного часопису”... У пошуках однодумців‚ на шляху до свого читача нашій газеті доводилося і доводиться пробиватися через кам’яну байдужість‚ і через відверту ворожість. Проте продирання через чагарі негараздів має хіба єдину перевагу обчухруються‚ як п’явки‚ ті‚ хто приставав до справи не заради справи‚ а в надії швиденько пригромадити собі слави й авторитету на процентах чужої праці. Залишаються справжні...“ (“С.Ч.“ № 1(162) від 11січня 1997 р.).
Володимир Ільїн (професійний журналіст‚ курував газету в період‚ коли вона була додатком до “Донеччини”‚ засновник і видавець ряду регіональних періодичних видань у Донецьку)
“Я мав свою ідею‚ свою концепцію газети‚ яка спиралася на цікавості людей до всього втаємниченого. Мій проект базувався не на протидії ідеологічних поглядів‚ а на вихованні у читачів почуття‚ що він сам робить правильну оцінку сучасного стану в Україні й поза її межами. Планувалося стисло подавати урядову й офіційну інформацію‚ зокрема економічну‚ суспільну‚ побутову‚ політичну‚ ідеологічну‚ але обов’язково з листом громадянина‚ його оцінкою подій. В такій сув’язі солідні історичні й літературні розробки могли відігравати вирішальну роль у відновленні історичної пам’яті донеччан. Основний чинник - формування в людині почуття гордості‚ що вона живе в цій державі(на американський кшталт‚ залишаючи поза увагою конкретну етнічну приналежність). На жаль цього не сталося. “Діаманти” історичних‚ культурологічних досліджень губилися серед “попелу” політичної тріскотні. Газета не вийшла за обрії суспільно-політичних видань‚ що народилися у 1988-89 рр.‚ не змогла позитивно виділитися серед них.
Я був би нещирим‚ якби не відзначив прорив п.В.Білецького‚ який побачив‚ що немає суспільної тенденції видання‚ випадкові матеріали не завжди підтверджені історичними даними‚ спогадами‚ а частина дописувачів з їх маніакальними думками не додає нічого позитивного газеті. “Козацький край” (додаток до “Східного часопису”заснований у 1994 р.)‚ який редагував В.Білецький (№ 1-6) - то був ідеологічний прорив України у Росію‚ у свідомість людини на Сході України‚ на Кубані‚ де вона сама для себе була і є значною мірою “терра інкогніта”. На жаль‚ цей проект теж виявився недовговічним.
Проте газета живе‚ набуває і втрачає читачів‚ намагається “бути на плаву”. Що треба було б зробити для збереження й розвитку “Східного часопису”? Реалізувати нову концепцію видання‚ виходячи з соціологічних та статистичних обрахунків. Це повинна бути газета не для вузького кола “свідомих українців”‚ а для широкого загалу донеччан (підкреслення – В.Б.) Мінімальний наклад - 10 000 прим. І орієнтуватися треба не на новопомазаних патріотів‚ а на нових українців”.
Світлана Єременко ( професійний журналіст член фундаторської редакційної колегії “Східного часопису”)
“Створення нових українських газет для масового читача на Донбасі було і залишається питанням наскільки важливим настільки й складним Один з можливих шляхів цього процесу - виплекання й апробація ідей на базі уже існуючих періодичних видань Так зокрема було й зі “Східним часописом” До його появи в найбільш масовій газеті Донеччини - “Комсомольце Донбасса”(разовий наклад до 300 тис прим) де я тоді очолювала відділ молоді в 1989 р вдалося започаткувати рубрику “Клуб рідної мови” Вона виходила двічі на місяць переважно українською мовою і саме тут чи не вперше для масового читача Донбасу на повний голос зазвучали ідеї національного культурного й духовного відродження Зрозуміло що все це стало можливим завдяки перебудовчим процесам в країні По суті “Клуб рідної мови” став виразником ідей Товариства української мови Донеччини заснування якого я сприйняла з величезним піднесенням Друкували тут свої матеріали й інші національно-культурні товариства - грецьке єврейське німецьке Але першим свою сторінку створило ДТУМ Це була власне “газета в газеті“ яка під назвою “Зоря” вийшла 19 грудня 1989 р(“Комсомолец Донбасса” № 241-12317) В ній робітник Богдан Гордасевич поділився своїми роздумами про національне та інтернаціональне в матеріалі “Екологія наших душ” освітянин Вадим Оліфіренко розповів про роботу шевченківців у Донецьку - “Товариство діє“ краєзнавець Петро Лаврів - про Савур-Могилу
Поступово навколо “Клубу рідної мови” який я вела склався авторський колектив до якого входили школярі студенти вчені робітники вчителі - тобто представники практично всіх верств населення На часі була нова українська газета - не тільки за мовою але й за концепцією змістом позиціє Пошукам реальних шляхів її створення оцінкою можливостей як матеріальних технічних так і кадрових була присвячена майже кожна моя зустріч з науковцем ВБілецьким одним з керівників ДТУМ Особливо активно ми пропрацьовували цю проблему у 1991 р і прообразом нової масової української газети бачили “Клуб рідної мови” в “КД”
Я прекрасно розуміла що в умовах Донбасу щоб вижити і стати конкурентоздатною нова українська газета повинна випускатися на дуже високому професійному рівні Аматорство могло не тільки загубити справу а й наробити шкоди На моє переконання українська газета повинна була орієнтуватися на середнього читача - студента й пенсіонера вченого й робітника українця й не українця Надзвичайно важливо щоб вона не стала вузькоспрямованою де-факто чи де-юре партійною Це повинна була бути громадсько-політична газета яка б стояла на позиціях державності України і при цьому дуже виважено тактовно ненав’язливо я б сказала тонко доносила свої ідеї до читачів і тим самим фомувала нову громадську свідомість Враховуючи те що на Донеччині було обмаль українців з глибоким самоусвідомленням себе не варто було друкувати матеріалів прямолінійних ура-патріотичних “Агітувати” тих хто й так вже був достатньо свідомий не було великої потреби а у інших такі матеріали тільки посилили б українофобські настрої
Восени 1991 р Володимир Білецький редактор інформагенства “Схід” Олег Пашкевич і я зустрілися у мене вдома і вже конкретно працювали над концепцією “Східного часопису” Розроблена концепція включала по-перше орієнтацію газети на масового читача (а отже вона повинна була заторкувати всі сфери нашого життя) по-друге - опертя на професіоналів-журналістів і по-третє - забезпечення сучасного поліграфічного оформлення Тоді ж була продумана й опрацьована тактика “розкрутки” газети зі стану додатку до “Донеччини” до самостійного видання почалася важлива робота по залученню значних коштів на видання від фонду ДжСороса та фонду IБагряного Перші номери ми опрацювали спільно I вони при накдаді 10 000 прим та розповсюдженні майже повністю в Донецьку мали непересічний успіх Щоб мати й розвивати його надалі треба було чітко дотримуватися виробленої концепції
На жаль з об’єктивних та суб’єктивних причин фінансової скрути газета не стала такою як її бачила особисто я I на сьогодні виходячи час від часу “Східний часопис” не став авторитетною масовою газетою Донбасу і отже не здатен суттєво впливати на хід подій в регіоні“
Людмила Чічканьова (заступник головного редактора “Східного часопису” в 1993 р нині - власний кореспондент газети “День”) “ До редакції газети “Східний часопис” я прийшла наприкінці 1992 р Для мене особисто це був крок певного самовизначення і самоутвердження Знайомство саме через газету з активно діючою українською громадою - обласним ТУМ ім ТГШевченка членами крайової організації НРУ та ін допомогло з одного боку прилучитися до громадської діяльності а з іншого - визначитися щодо головних фахових орієнтирів
На мій погляд ті п’ять років що пов’язують мене зі “Східним часописом” не були рівнозначними ані для самої газети ані для тих хто має безпосереднє відношення до її існування Те що цьому тендітному але жадібному(в позитивному значенні) до життя паростку українства надто складно на Донеччині пробивати собі шлях - пояснювати зайве Натомість газета має свою постійну віддану читацьку аудиторію В цьому є і сила “Сч“ і його слабкість“
Вікторія Короткова(відповідальний секретар редакції “Східного часопису”‚1993-95рр.)
“Пам’ятаю перші числа “Східного часопису”. Цікаві й гострі матеріали про злочини імперії‚ русифікаторську політику Москви... Де-де‚ а в комуністичному Донецьку‚ це дійсно було дивом ! Та минав час‚ приходили нові часи‚ а з ними й нові проблеми‚ а тематика газети не змінювалася. Звичайно‚ своє характерне для “С.Ч.” обличчя повинно залишитися‚ але газета мала б стати більш динамічною‚ ближчою до проблем сьогодення. Без висвітлення актуальних проблем сьогоднішнього дня (як України‚ так і‚ в першу чергу‚ Донбасу) газета багато втрачає‚ бо це звужує коло її читачів. Працювати ж “на сьогодення” повинні професійні газетярі‚ на утримання штату яких завжди бракує коштів. Думаю‚ якби “С.Ч.” мав солідну матеріальну базу й штат професіоналів‚ то газету можна було б зробити популярною на Донбасі“.
Гліб Шантгай (у 1993-94 рр. кореспондент “Східного часопису”‚ студент журналістсь-кого факультету Донецького відкритого університету‚ нині працює водієм тролейбусу)
“Для мене‚ тоді 22-літнього юнака‚ “С.Ч.“ - це певний рубікон в житті‚ пов’язаний з відчуттям повноцінної‚ несхожої на все інше‚ корисної справи. Чесно кажучи‚ моєму захопленню не було меж. Згадуються мої перші інтерв’ю - в Росії з представниками Демпартії Росії‚ у Донецьку - з учасниками фестивалю “Червона калина”. І ось перша моя публікація‚ почуття ні з чим незрівняне...
Іноді переглядаю підшивки часопису за ті роки‚ коли працював у газеті. На жаль‚ газета знаходиться на правах Попелюшки в кіосках союздруку на Донеччині. Навіть самі кіоскери‚ іноді не пам’ятають про його існування. Напевно‚ є в цьому і недоробки редакції. Питання‚ як зробити “Східний часопис” популярною регіональною газетою слід вирішувати всім зацікавленим у цьому.“

Декілька суб’єктивних зауваг та прикінцеві висновки.

З самих початків “Східного часопису” для мене, як співзасновника газети і заст. гол. редактора (1992-03.1994 рр.), незаперечними були такі засадничі тези. По-перше‚ газета створювалася як інструмент впливу на широкий загал читачів Донбасу‚ а не на вузький електорат. Це обумовлювало ряд вимог до видання висока читабельність (ні в якому разі не нижче російськомовних видань!)‚ непересічність та різноплановість матеріалів‚ які повинні охоплювати в першу чергу найактуальніші проблеми регіону‚ оперативно відображати‚ прогнозувати регіональні процеси в економіці‚ екології‚ культурі. Разом з тим газета повинна бути цікавою за змістом‚ конкурентоздатною на ринку ЗМІ. По-друге‚ газета повинна творитися професіоналами. Участь у редакції‚ не кажучи вже про керівництво‚ нефахівців - вимушений і тимчасовий захід. По-третє‚ творчий процес повинен проходити на засадах конкуренції ідей‚ демократизму й толерантності‚ а не авторитаризму.
Виходячи з цих позицій я й намагався підключити до створення газети ряд професійних журналістів Світлану й Анатолія Єременко‚ Володимира Воловненка‚ Станіслава Бліднова‚ Миколу Оканя‚ інших. Причому‚ далеко не завжди умовою їх роботи в газеті була висока оплата праці‚ інколи вистачало створення умов для самореалізації в газеті‚ надання керівних посад - тобто нормальної творчої свободи‚ якої так бракувало в старих ЗМІ‚ підконтрольних компартії. Деякі журналісти свободу й можливість “створити свою українську газету” цінували у ті часи більше‚ ніж гроші. І це цілком могло бути використане для кадрового забезпечення “Східного часопису”. Але негативну роль зіграло невирішення кадрового питання на користь професіоналів – А.Єременко вже на початках був вилучений зі складу засновницької редакції‚ Св. Єременко за ініціативи М.Тищенка - згодом‚ В.Воловненко‚ попри своє бажання “вивести газету в люди” так і не був прийнятий до складу редакції. Те ж саме сталося й з М.Оканем‚ який‚ доречі‚ як екс-редактор газети “Донеччина” мав мережу кореспондентів по Донбасу. Впевнений‚ що вчасна заміна непрофесійної верхівки “С.Ч.“ на професіоналів радикально б покращила газету.
Виступаючи де-факто співзасновниками газети “Східний часопис” ДТУМ усіляко підтримувало газету - творчо‚ матеріально‚ кадрами. 21 вересня 1993 р. ДТУМ та редакція “Східного часопису” уклали договір про співробітництво‚ згідно з яким 7 жовтня 1993 р. редакції ДТУМ передало 10‚9 т. паперу. 20 грудня 1993 р. Правління ДТУМ прийняло рішення про передачу “Східному часопису” ксероксу PANASONIC (акт передачі від 7.01.94.). ДТУМ також дало рекомендацію М.Тищенку для трьохмісячної поїздки у США з метою запозичення досвіду в галузі ЗМІ. Та організаційних і фінансових можливостей Донецького Товариства української мови було замало для “підняття” такого масштабного проекту як масова регіональна газета. Ні Центр, ні партії, ні українські спонсори не були готові підтримати проект.
Сам же внутрішньо-редакційний процес розвитку газети на жаль не пішов у русло масового видання для суто донецького читача. У більшості випадків намагання “влити нову кров” в редакційну колегію‚ змінити (або хоча б зміцнити) керівництво за рахунок професіоналів не вдавалися. Шпальти “Східного часопису” особливо в кінці її існування заполонили низькопрофесійні й малочитабельні‚ але дуже об’ємні опуси‚ межуючі часто з тривіальним графоманством. Надмірна заполітизованість газети‚ яка по-суті‚ значною мірою стала дайджестом‚ довільною підбіркою матеріалів іноді далеких від донбаської проблематики знизили її рейтинг серед місцевого читача.
Виходячи з цих реалій і тенденцій у 1997 р. газету покинули досвідчені С.Бліднов‚ В.Короткова‚ Л.Чічканьова і навіть початківець Г.Шантгай. “Східний часопис” виходив редагований к.х.н. М.Тищенком‚ який настирно шукав фінансової підтримки в української діаспори‚ в різних фондах‚ партіях‚ в українських бізнесменів. Час від часу знаходив її. Але тематика часопису стала більше відповідати запитам спонсорів, зокрема західної української діаспори‚ а не пересічному донеччанину (для якого власне і створювалася газета). Параметри газети у 1997 р. не дозволяли зарахувати її до песпективних впливових ЗМІ‚ які матимуть вагу на виборах‚ можливих референдумах тощо. За цих умов настав закономірний колапс видання.
Чому ж так сталося? Причини очевидні – вони полягають і у непрофесіоналізмі‚ аматорстві в галузі ЗМІ‚ і у відході від первинної концепції багатотемної газети для власне жителя Донбасу. Інші фактори, зокрема, переважна “російськомовність” Донбасу, спад хвилі ейфорії від перемін в країні, важка (кризова) економічна ситуація, безперечно теж зіграли свою роль, але, на нашу думку, не вирішальну.
Майбутні спроби створити україномовну газету на Донбасі, по-перше, повинні бути розраховані практично виключно на зацікавлення місцевого читача, по-друге, газета повинна бути динамічною, читабельною, цікавою, багатотемною (можливо цим вимогам найбільше відповідає “таблоїд”), по-третє, тематика україномовної газети на Українському Сході не повинна бути замкнена на традиційній українській культурі (у всіх її проявах), на проблемах і потребах українських громадських організацій (скажімо відверто, малочисельних), інших негативах українського самовияву на Сході України (які тут дійсно трапляються досить часто), а бути сучасною, випереджальною, оптимістичною і зорієнтованою на всі вікові групи (найбільше цьому відповідає концепція так званої “сімейної газети” – з “вкладишами” для всіх поколінь – від малечі до найстарших). По-четверте, газета повинна творитися в першу чергу професіоналами. По-п’яте, головний орієнтир – максимальна самоокупність (за рахунок реклами, тиражу тощо), що дасть редакційному колективу творчу незалежність і добрі перспективи для покращання видання. Нарешті, важливим питанням є розмір стартового гранту для такої газети. Сьогодні оціночно він не може бути меншим 100-150 тис. дол.
Таким чином, проблема україномовної преси на Донбасі дійсно існує, але, як показує досвід – в рамках фахового підходу і розмірів фінансування, досконалого менеджменту проекту. Саме це є запорукою успіху. Інших принципових стримуючих факторів немає.


Література

1. Білецький В.С. Мовно-культурне поле Східної України. – Донецьк: Український культурологічний центр, Донецьке відділення НТШ, 2006. - 24 с.
2. Ми йдемо! // В.Білецький, В.Оліфіренко, В.Тиха та ін. // Донецьк: Український культурологічний центр, аналітично-інформаційний журнал “Схід”. – 1998. – 224 с.
3. Тертичний О. Чому мені любі “Донбасяни”? // Дзеркало тижня. - № 9(537), 12 березня 2005 р. – С.20.