Вся історія міжнародних відносин (а до формування національних держав, її влучніше термінувати "історією дипломатії") проходила під знаком боротьби за гегемонію – себто беззаперечну домінантну позицію на світовій арені [4, с. 12].
Стосовно самого поняття гегемонії, його раціональності, класифікації та типології гегемонічних систем точаться безперервні суперечки. Одні дослідники заперечують здатність побудови стабільного світового порядку в межах однополярності (Богатуров, Циганков та інші), інші визначають гегемонію як основу стабільної міжнародної системи (Кьоейн, Най), деякі намагаються надати гегемонії плюралістичності у межах інтеграційних теорій (Моравчік, Краснер та інші), або екстраполювати економічні та політекономічні "об’єктивні фактори" на дискусію навколо цієї проблеми (Гілпін, Фукуяма та інші).
Дискурс у гегемонічній проблематиці тісно пов’язаний із критикою, чи навпаки – ствердженням геополітичної теорії у міжнародних відносинах. Одні дослідники подовжують відстоювати геополітичні погляди на процеси у світовій політиці (Бзежинський, Дугін), інші намагаються довести беззмістовність та застарілість геополітичних уявлень про еволюцію міжнародної системи у сучасних умовах, підкреслюючи нове технологічне та економічне наповнення світової політики (Люк, Косолапов, Бауман та ін.).
Світополітичні процеси у 20-му столітті вивели Сполучені Штати Америки на перший план у міжнародних відносинах. Упродовж століття критики зовнішньої політики США звинувачували американську еліту в претензіях на роль "світового поліцейського", у спробах заблокувати процес перебудови "міжнародного суспільства", за концепцією Хедлі Була, "узурпації" ролі "лідера демократичного світу". Сполучені Штати явили світові небачений досвід еволюційної побудови надстабільної національної економіки, яка не спиралася б на колоніальні володіння; гармонійного розвитку плюралістичної демократії; найбільш дієздатних професійних збройних сил; крім того, американці безперечно очолюють інформаційну та промислову революцію з середини 60-тих років [3, с. 103-120].
У рамках цієї статті автор планує обговорити наступні три питання:
- у чому проявляється неадекватність геополітичних уявлень про процеси у міжнародній системі, чи можна переосмислити геополітику чи доцільніше перегорнути геополітичну сторінку в історії світової політології?
- чи варто припинити обговорення гегемонічної проблематики, або доцільніше вивчати історичну еволюцію типології гегемонічних систем та піддати концепцію гегемонії реінтерпретації?
- яким чином світополітичний процес посприяв ствердженню домінації позиції США і міжнародній системі і чи справедливо дефінувати США як світового гегемона?
Об’єм обговорюваних питань досить широкий, хоча їхня проблематика достатньо близька аби бути розміщеної у рамках єдиної роботи. Саме тому, деякі підрозділи будуть включати тезовий виклад аргументації.
Центральною тезою цієї статті, яка об’єднує в собі усі три напрямки дискусії слугуватиме наступна: гегемонія, у переосмисленому на кожному технологічному рівні вигляді, залишається метою зовнішньої політики кожної держави, але шлях до неї відкритий лише "цивілізаціям", здатним забезпечити як свою внутрішню стабільність, так і екстраполювати її на анархічне світополітичне середовище; геополітичні уявлення про міжнародні відносини на сучасному рівні здатні лише пояснити конфліктні та нерівноправні стосунки держав по вісях "розвинута – нерозвинута", "стабільна – нестабільна" чи "нестабільна – нестабільна", але не можуть бути прикладені до зовнішньої політики у межах першого світу, а відтак – і до обговорення гегемонічної проблематики; Сполучені Штати об’єктивно збільшували свій потенціал виконання ролі гегемона у міжнародній системі протягом століття, проте це ніколи не було ціллю їх зовнішньої політики, а відтак у конгломераті пост-індустріальних держав до США поступово перепливають зовсім інші функції.
Фактично з часів розкладу античної (ойкуменічної) однополярності у міждержавних відносинах склалося реальна багатополярність, яку можна розуміти як існування у світі як мінімум декількох панівних держав, співставних за своїми політичними, економічними можливостями та ідеологічно-культурним впливом [4, с. 13].
Дипломатія фактично перетворилася на засіб збереження багатополярності з часів ствердження Вестфальської системи. Адже логіка поведінки цілої низки держав стала визначатись намаганням не допустити надто яскравого посилення можливостей своїх потенційних суперників.
Такі можливості довгий час дефінувалися як геополітичні – себто як "сукупність можливостей держав, що визначаються природньо-географічними факторами у широкому сенсі – географічне положення, територія, населення, конфігурація кордонів, рівень економічного розвитку окремих територїй та пов язана із цим інфраструктура [4, с. 13-14]. На думку представників геополітичного напрямку, геополітичні можливості визначають положення тієї чи іншої країни у системі міжнародних відносин.
На мій погляд, геополітика почала відчувати брак адекватних пояснень подіям у світовій політиці відносно гегемонічного дискурсу ще при аналізі прикладів з 19-го століття. Адже розклад феодалізму залишив державам у межах політики лише один засіб розширення своїх володінь – пряме військове захоплення (адже розширення – умови зміцнення позиції, а династичні союзи відійшли у минуле разом із допромисловою економікою) [4, с. 15].
Зміна картини світу протягом європейської індустріалізації піддає сумніву важливість таких "геополітичних факторів" як "конфігурація кордонів" (приклад Голландії), території та населення (Англія). Тому що єдино за їх допомогою неможливо пояснити зовнішньополітичні успіхи маленької острівної держави, що упродовж 19-го століття створила найбільшу (територіально) та наймогутнішу (стратегічно та економічно) імперію у світовій історії.
Стрижневість концепції модернізації у сучасній зовнішній політиці більшості держав світу кидає виклик тим "геоополітичним факторам", що залишилися у геополітичному інструментарії.
Адже сутність тези "економічного розвитку окремих територій" не розкривається у межах геополітики, а сама економічна проблематика не є пріоритетною ані у геополітиці, ані вважається такою серед розробників ідеологічного середовища цієї теорії – класичних реалістів [6, с. 410].
Незрозуміло, як співвідноситься географічне положення країни із її сучасною, та за окремих випадків – історичною роллю на світовій арені. У межах геополітики сучасне значення Японії, групи "азіатських тигрів", Ізраїлю, Швейцарії та інших країн світу – здається парадоксальним. Роль штучного порту Х’юстон у десятки разів важливіша у економічному та стратегічному сенсі, аніж значення природного українського порту Одеса.
Маргіналізація впливу "геополітичних монстрів" Росії, Казахстану, Бразилії, Канади або "зручно-розташованої" України, їх потенційна нездатність претендувати на гегемонію аж ніяк не пов’язані із утратою території або їх продажем. Ріст впливу Індії та Китаю на світові справи, перетворення першої на пост-індустріальну та ядерну державу; та претензії другого на роль "другого полюсу" знов-таки завдають удару по геополітичній концепції. Хіба територіальне розширення чи ріст населення посприяв їх зовнішньо- та внутрішньополітичним успіхам?
Згоден, що геополітика, так само як і її відображення у економічній та політекономічній теоріях – міжнародна регіональна економіка, здатні переконливо пояснити історичні передумови вдалого чи невдалого функціонування держави у початковий період її "боротьби за гегемонію", себто виходу на світополітичну арену [4, с.420]. Проте довести, що сприятливі вихідні дані пояснюють успіх держави у зовнішньополітичній діяльності на протязі довгого періоду часу, геополітика та її різновиди у інших суспільних теоріях – неспроможні. На мою думку, саме тому, що геополітична теорія, замкнена у географічному просторі та переобтяжена історизмом – нездатна до компромісного розширення. Сучасні реалії відводять геополітиці лише роль зручної теорії для аналізу зовнішньої політики у "світі без політичних націй" – третьому та "четвертому" світі, актори якого позбавлені можливостей не те що претендувати на гегемонію, а й претензій на статус "цивілізованих".
Потрібно одразу ж підкреслити, що поняття гегемонії у давнині співвідноситься із поняттям "ойкумени", себто "світу дослідженого". Лише двом державам у світовій історії вдалося встановити беззаперечне панування над власною ойкуменою – Македонії та Риму. Перша проіснувала історично незначний термін та перетворилася на частину другої, яка і заклала основи євроатлантичної цивілізації, яка "якщо не повністю сформувала, то фундаментально вплинула на державницьку (зовнішньополітичну) свідомість у багатьох суспільствах, від раннього середньовіччя до теперішніх часів" [4, с. 13].
Розширення ойкумени в період з 15-го по середину 19-го століть позбавило змісту доцільність та оптимальність ойкуменічної (територіальної) гегемонії. Державні утворення, що намагались проігнорувати розширення ойкумени та виключити це явище з елементів своєї зовнішньої політики було в ході світової історії знищено, або позбавлено світополітичних ролей (Китай, Монголія, індіанські імперії обох Америк). Епоха ілюзорної ойкуменічної гегмонії минула.
Оскільки мова зараз уже не йде про територіальну гегемонію – адже приклади краху такого роду проектів явили собою і наполеонівська Франція, і більшовицька Росія, і нацистська Німеччина – потрібно пояснити про яку гегемонію йдеться.
На мій погляд, свідомою чи несвідомою ціллю зовнішньої політики кожної внутрішньої стабільної, порівняно економічно розвинутої держави – яка вирішила свої питання безпеки – є зайняття домінантної позиції у міжнародній системі; з якої вона може домагатися вирішення важливих для себе проблем із стовідсотковою ефективністю, а отже – встановлення гегемонії.
Можна погодитись із тим , що ціллю існування кожної держави (якщо виходити з доцільності існування держави взагалі) є максималізація добробуту власної еліти або опосередковано – населення, у залежності від політичного ладу. На мою думку, світова гегемонія постійно є максимальним ступенем забезпечення добробуту суспільства – населення держави-актора. Із тим запереченням, що територіальна гегемонія навряд чи є оптимальною співвідносно із підвищенням добробуту – адже вона пов’язана із чималими витратами та неабиякими викликами для держави-встановниці.
Загальновідомо, із якими труднощами пов’язане утримування окупаційних континентів чи формування лояльного політичного класу при розширенні територіальних володінь.
Проте, лише беззаперечна домінація простору поза кордонами вирішує питання зовнішніх викликів та внутрішньої нестабільності економічно важливих територій. Адже такі явища здатні погіршити добробут окремої держави та розхитати її внутрішній порядок.
Свідома чи несвідома формалізація претензій на гегемонію з боку окремої держави залежить від рівню її порівняного економічного розвитку, ефективності операціоналізації суспільних засад та внутрішньої стабільності. На відміну від "вихідних" геополітичних факторів, ці – "динамічні" суспільно-вольові фактори і зумовлюють місце країни у змаганні за гегемонію [6, с. 420].
На мій погляд, у світовій історії реально існують приклади пост-античної гегемонії. Проте, вони відмінні від "ойкуменічних" за змістом – це (умовно) PAX VATICANA та PAX BRITANNICA. Обидві системи розміщені у історії за еволюційним принципом, співпадаючим із до-національною "дипломатією" та націоналізованими "міжнародними відносинами". Суттю першої був транснаціоналізм, іншої – національний ідустріалізм. Підгрунтям першої була інфраструктура, другої – технологія. Перша покладалась на систему цінностей, друга – на політекономію. PAX VATICANA почав формуватися із занепадом Франкської імперії та повністю припинив своє існування у період наполеонівських війн. PAX BRITTANICA успадкував гегемонію посередництвом просвітництва, PAX VATICANA - посередництвом культурної інтеграції частин попередньої гегемонічної системи – Pax Romana.
Обидві системи відзначалися певним рівнем відстороненості від викликів у власному географічному регіоні, однак безпосередньо і вирішально впливали на загальнорегіональний процес або світові події. Хіба римо-католицька церква втручалася у непринципові феодальні конфлікти чи механізми розподілу володінь між колоніальними імперіями? Або Велика Британія – у німецькі феодальні війни чи позаєвропейські конфлікти Росії та Китаю? Навряд чи.
Проте, чи було можливим створення великої територіальної імперії в Європі чи де-інде без посередництва Ватикану? Тут маються на увазі процеси, що їх розпочали лояльні Ватиканові держави. Або міжцивілізаційні конфлікти? Адже без участі Папської області вони втрачали сенс. Проте без участі Великої Британії навіть за часів ранньої індустріалізації жодна загальнорегіональна, або колоніальна ініціатива мала завершитися невдачею без британської участі чи нейтралітету.
Поступовий розвиток ролі “відстороненості” у гегемонічній концепції супроводжував створення та розклад однополярних (або замаскованих під багатополярні) світових порядків. У періоди відсутності або “дорослішання” чергової гегемонії історія свідчить про епохи хаосу. Кожна гегемонічна система виконала певну функцію у межах суспільного прогресу та розклалася, вичерпавши свій ресурс: Pax Romana довів перевагу державницького устрою над додержавними формами організації і впав, вичерпавши свій ресурс поширення полісної системи на весь об’єм своїх володінь; Pax Vaticana інтегрував гігантські території поза старою “ойкуменою”, але став на заваді новим суспільним реаліям та промисловому прогресу, а також наштовхнувся на протидію власних союзників у своїй спокусі територіального розширення (Парагвайські війни); Pax Britannica опосередковано позбавив змісту релігійні війни (приклад “проміжкового” хаосу, так само як і спроби варварських монархій відтворити Pax Romana, чи деколоніалізація післявоєнного періоду).
Pax Britannica завернув цивілізацію на рельси промислової економіки та політичного лібералізму, проте втрутився у фатальний конфлікт у власному регіоні та втратив контроль над міжнародною системою.
Обидві системи явили світові приклад пост-ойкуменічної гегемонії – відстороненої гегемонії. Непотрібно, на мою думку, ототожнювати поняття “відстороненості” та “обмеженості”. Друга – наслідок усвідомленої чи примушеної неспроможності здійснювати контроль, перша – свідомий вибір локалізації першочергових інтересів навколо “гегемонобудівної” територіальної, культурної та політичної спільноти. Дефініція “відстороненості” придатна і до Pax Vaticana у тому сенсі, що хоча йому не вдалося сформувати таку локалізовану спільноту, від опікувався інтересами номенклатури транснаціональної квазі-спільноти християн.
Підтримати, опанувати та ствердити гегемонічну стабільність у післявоєнний період, адаптувати свої претензії на гегемонію у межах нової технологічної реальності вдалося лише Сполученим Штатам Америки. [3, с.103-120]
Ізоляціонізм США у 19-ому столітті та у першій половині 20-го був зумовлений не лише доктриною Монро. Найбільш вагомою причиною поза вимогами згаданої концепції був негативний історичний досвід конфлікту між європейцями та конфлікту з європейцями взагалі. Адже саме обтяжлива для колоній Сьомирічна війна між європейськими державами підштовхнула еволюцію колоніальних хартій до вимог автономії, а потім – і сепаратизму. Не військові успіхи повстанців, а успішна дипломатія США у Старому Світі призвела до поразки Британії у конфлікті. Коротка, але жорстока війна з англійцями на початку 19-го століття ледь не призвела до знищення американської столиці.
Ізоляціонізм США не був у повній мірі вільним вибором американської еліти, а радше стратегією виживання держави, позбавленої претензій на гегемонію, завдяки слабкому флотові, внутрішньосуспільним протиріччям, малодосвідченим збройним силам та провінційному менталітетові. Так само, як і український вибір багатовекторності. [1, c.456]
Упродовж періоду “ізоляціонізму” США наполегливо формували свій власний світополітичний простір у межах доктрини Монро – західну півкулю. Історією міжнародних відносин необачно ігнорується ефективність американської дипломатії у маргіналізації впливу “Старого Світу” на західну півкулю. Адже експеримент створення “відстороненої” гегемонії США на регіональному рівні завершився повною перемогою. До експансії ідеології марксизму, латиноамериканські країни “із вдячністю” сприймали зверхництво США, яке допомагало політичному класові збагачуватися та підтримувати стабільність на власній території. [5, с.188]
Дестабілізація Старого Світу у роки першої світової змусило США відповісти на світовий виклик Німеччини та її союзників. Відігравши вирішальну роль у перемозі Антанти, Америка (що офіційно до неї так і не приєдналася) сприймала колоніальні імперії-переможниці як потенціальних партнерів у формуванні нового світового порядку. Нейтралізація вимог США у межах Версальського порядку змусила президента Вільсона звинуватити традиційних ізоляціоністів у “короткозорості”, а європейські держави у “підступності”. Розклад світового порядку у післявоєнний період був лише фіналом хаосу, який тільки США вдалося опанувати на національному рівні. [4, с.35-60]
Окрім утягнутої у європейські справи Великобританії, лише США вдалося не допустити формування на своїх теренах пасіонарної екстремістської традиції. Незважаючи на расові протиріччя, традиційний етноцентризм американців, та економічну скруту, президент Рузвельт упорався із соціальними реформами, інтеграцією федерального устрою та утвердженням ліберального менталітету.
США явили світові приклад внутрішньо стабільної, економічно розвинутої держави, що вже не претендувала на статус великої держави (як за Вільсона) – а була нею. І, що важливо з точки зору претензій на гегемонію, була нею у період хаотичного розкладу залишків Pax Britannica та тієї регіональної багатополярності у Європі.
Зберігши “окрему позицію” серед союзників-переможців, США не тільки не обтяжили себе будь якими суперечливими зобов’язаннями, а й виштовхнули “науку війни” на новий рівень, в епоху технології та ядерної зброї. На відміну від США часів Вільсона, США часів Рузвельта-Трумена вже отримали змогу виступати з позицій сили та не наголошувати на плюралістичному світовому порядку, тим більш, що на теренах колишніх метрополій встановився нижчий за “бананові республіки” Західної півкулі рівень життя, а відтак, нехай із снобізмом – європейські країни вітали економічне та стратегічне зверхництво США. І не можна стверджувати, аби таке зверхництво серйозно дратувало Старий Світ у ранній та пізній післявоєнні періоди. [4, с.471]
На мою думку, двополярність була радше формою ізоляції СРСР. Відмовившись від утопії світової революції, СРСР зміцнив та підвищив свій статус у міжнародних відносинах, статус “квазі-гегемона” своєї власної світополітичної системи – другого світу. СРСР перетворився радше на партнера США у побудові стратегічної взаємозалежності на світовому рівні, аніж на того завзятого суперника, яким він виступає у “над-державницькій” та біполярній риториці холодної війни.
Значно розширивши свій вплив у наслідок другої світової, та знеосібнивши ідеологічно-культурну та економічну експансію власних цінностей після краху марксизму – США беззаперечно перетворились на домінанту у міжнародній системі. Якщо у період біполярності гегемонія США у некомуністичному світі (отже не ойкуменічна, а економічна та ідеологічно-культурна) була беззаперечною, то стандартизація “ойкумени” та побудова симетричної взаємозалежності сповнили гегемонію США нового змісту, з якого, на мій погляд, зникає власне набір національних інтересів “лідери демократичного світу” [2, с.180]
На цій стадії вже час робити певні висновки, але у зворотному порядку, аніж основні питання цієї статті, викладені у вступній частині. По-перше, розвиток США упродовж 20-го століття позитивно сприяв поступовому, але об’єктивному перетворенню США на провідну серед “великих держав”. Проте, сучасний статус США як світового гегемона справедливо піддається сумніву, адже формування на інформаційному етапі “глобального суспільства” споживачів та піонерів нової економіки – маргіналізують ефективність переслідування США тих своїх національних інтересів, що суперечать інтересам цього ексклюзивного конгломерату.
Доречно було б радше дослідити функції США у межах цієї зовнішньополітичної спільноти, аніж досліджувати ті окремі риси, що їх виявляє зовнішня політика США у відриві від контексту процесу глобалізації. (див. також Luke, Timothy. The Discipline of Security Studies and the Codes of Containment. Learning from Kuwait)
По-друге, гегемонічна проблематика не застаріла, і на мою думку, вийшла на певний новий рівень, який вимагає відходу від концепцій інтересів національної держави стосовно розвинутих країн та осягнення правил поведінки і розробку певної концепції транснаціональної (наднаціональної) відстороненої гегемонії в умовах симетричної взаємозалежності пост-індустріальних державно-суспільних утворень.
І по-останнє, геополітична концепція у світополітології не тільки настільки суперечлива, що не здатна пояснити та передбачити сучасні процеси у міжнародних відносинах, а й виявляється такою, що почала втрачати свій досліджувальницький ресурс задовго до початку модернізації. Гегемонічна проблематика та геополітика перестають існувати у межах єдиного наукового простору-часу, і ця остання здається загалом найбільш оптимальною для використання лише у рамках історії дипломатії у феодальній та пост-феодальній періоди та у межах регіональної й субрегіональної конфліктології.

Література:
1. Лернер М. Развитие цивилизации в Америке. М.: Радуга, 1992. – 500 с.
2. Панарин А.С. Искушение глобализмом. М: РНФ. – 378 с.
3. Райс К. Во имя национальных интересов // Pro et contra. - №2. – 2000 – С. 28-49.
4. Системная история международных отношений (в 4-х томах), Т. 1. Под. ред. д.п.н. проф. Богатурова А.Д. М.: Московский Рабочий, 2000. – с. 420
5. Шлезингер А.М. Циклы американской истории. М.: Прогрес, 2000. – 340 с.
6. Giplin R. The Politics of Transnational Economic Relations // International Organization, №25
7. Luke W. The Discipline of Security and the Codes of Coontainment: Learning from Kuwait (Working Paper). – Madison: Midwest Political Studies Association, 1991 – 57 р.

Михайленко М.В.
США після Клінтона на світовій арені : питання гегемонії у ліберальних та класичних концепціях до 2001-02 рр.


Статтю присвячено аналізові геополітичного підходу в науці про міжнародні віносини. Пропонується розглядати поняття гегемонії в інших концептуальних рамках. Прикладами слугують історія США та еволюція світових порядків.
Mykhaylenko M.V.
United States After Clinton: Question of Hegemony in Liberal and
Classic Conceptions Before 2001-02

The article is devoted to the analysis of geopolitical approach in IR. It is proposed to define hegemony within different conceptual frameworks. The U.S. history and the evolution of world order serve as examples.