Джеймс МЕЙС - професор Національного університету „Києво-Могилянська Академія”, заступник головного редактора журналу "Політична думка"

Одне з електронних джерел інформації про Україну — «Ukrainian Letter» (www.ArtUkraine.com), дайджест англомовних публікацій про Україну. Цього разу він запропонував читачам заяву заступника держсекретаря США Елізабет Джонс, зроблену 13 березня перед підкомітетом з питань Європи Комісії з міжнародних відносин Палати представників. Її заява про відносини США і Європи як глави Бюро з європейських та євразійських справ вміщує американську політику по відношенню до України у загальний контекст політики США, і стає зрозуміло, що Україна просто не є пріоритетом. Закінчення дії обмежень поправки Джексона-Веніка у відношенні Росії (пані Джонс вжила слово graduation — буквально «випуск з навчального закладу» — чи означає це, що ця міра покарання брежнєвському Радянському Союзу за пригнічення євреїв була школою, яку учень тепер благополучно закінчив?) — це пріоритет, але про Україну в цьому контексті не йдеться. Освячені часом фрази типу «продовжувати заохочувати нове покоління лідерів, відданих ідеї демократичної ринкової України» уже майже втратили значення. Жодне розчарування тим, чого не сталося в Україні, не може виправдати підміни серйозного аналізу тим, що нагадує заклик покійного Еббі Хоффмана «не довіряти нікому старше за 30», і що принесе не більше довгострокових результатів, ніж його молодіжний рух Yippies у 1970-х. Політикою правлять не покоління, а сили всередині суспільства, які можуть зробити так, щоб щось сталося, або перешкодити чомусь статися. Іншими словами, суть полягає в структурах влади і впливу у суспільстві, а не в тому, скільки років юнаку, який сидить у директорському кріслі.

Що насправді, на мою думку, треба Україні — так це здорова доза популізму. Звичайно, тут цей термін часто використовується у значенні американського вислову pie-in-the-sky, тобто «ілюзорні обіцянки», а не в його істинному значенні — ідеологія Народної партії, яка на початку минулого століття стала, ймовірно, найбільш успішною третьою партією в американській історії. Будучи свого роду коаліцією фермерів і робітників, популісти прагнули — і ця ідея здавалася на ті часи надто радикальною — допомогти фермерам, що опинилися у боргах завдяки інфляції, відтворити їхню кооперативну систему в національному масштабі (часто забувають про те, що у США найрозвиненіша у світі система сільгоспкооперативів), знизити вартість транспортування через націоналізацію залізниць, досягнути більш рівномірного розподілу урядових коштів шляхом введення прогресивної шкали податків, запровадити прямі вибори сенаторів, а також 8-годинний робочий день. У більш широкому значенні популізм прагне наблизити уряд до народу, захистити «маленьку людину» від «жирних котів» і їхніх «законних інтересів», які використовують свій вплив, щоб задавити політичну конкуренцію. Цікаво, що, хоч саму партію було віддано забуттю ще на початку ХХ століття, майже всі її ідеї так чи інакше було втілено у законодавстві. У цьому значенні Україні б не завадила певна доза популізму не у вигляді лозунгів, але у вигляді реального прогресу в створенні нових структур, здатних протистояти пережиткам радянського періоду, чиї інтереси суперечать крокам до створення нових підприємств, особливо малих. А саме — застосуванню єдиних правил до всіх гравців, заохоченню індивідуального фермерства на противагу радянській феодальній системі, прозорості і доступності процесу загалом. Усе це наблизило б українців до реалій представницького самоврядування західного типу. Пояснити, як це зробити — справа дещо більш глибока і складна, ніж просто чекати, поки заберуться з дороги старики.

№48 18.03.2024 «День»