Експрес, 23-30 січня 2003

Чи буде Галичина автономною областю? Це риторичне питання, поставлене у поважній компанії львів'ян у розпал національного відродження вісімдесятих – дев'яностих років, майже стовідсоткове викликало б різке несприйняття присутніх, причому той, хто питав би, взагалі міг би відчути це не-сприйняття на собі – в стусанах, копняках чи інших "виховних методах"...

Нині ситуація змінилася, хоча прихильників відособлення Галичини від решти України й далі не дуже багато. Як стверджують деякі соціологи, лише 45 відсотків мешканців Львівщини хотіли автономії або незалежності, та й то лише в тому разі, якщо Україна приєднається до союзу Росії і Білорусі.

Варто відзначити, що загалом ідея надання Галичині певних автономних прав має глибокі історичні традиції. Згадаймо хоча б такий маловідомий широкому загалові факт: один із пунктів акту Злуки УНР та ЗУНР передбачав можливість надання Західній Україні автономії в складі єдиної і соборної держави. Щоправда, тоді цей пункт так і не набрав чинності. Але 1990 року Галичина знову заявила про свою окре-мішність. Депутати трьох обласних рад (Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської) провели у львівській Опері Галицьку асамблею, яку дехто на Сході щиро сприйняв як свідчення сепаратистських намірів галичан.

Такі звинувачення на адресу Західної України лунають і нині. Причому, підігрівають їх і заяви деяких-галицьких інтелектуалів про переваги й вади ймовірної федералізації країни. Тож чи справді автономістські зерна падають у благодатний галицький грунт, як про це кажуть соціологи? Своїми думками з цього приводу з читачами "Експресу" діляться головний редактор незалежного культурологічного журналу "Ї" Тарас Возняк і народний депутат України, член фракції "Наша Україна" Тарас Чорновіл.

Т. Чорновіл: – Мені здається, ця проблема сидить десь на генетичному і ментальному рівні. Бо я маю дуже багато підстав говорити про те, що дуже великі суспільні потрясіння, які пережила Велика Україна і не пережила Галичина (той самий голод 1933 року), внесли зміни на генетичному рівні. Тому багато в чому ми справді різнимося від мешканців східних регіонів. Але все-таки на рівні політики чи суспільних рухів автономістські заклики нині, як правило, звучать дещо екзальтоване і використовуються із спекулятивною метою. Дуже мало людей в Галичині сьогодні серйозно говорять про автономізм.

Підкреслюю, саме на цей час, бо ще п'ять-шість років тому ця тема, по-моєму, мала більше прихильників. І сталося це, на мою думку, зовсім не через те, що ми раптом, стали аж такими соборниками, а тому, що ми всі дозволили знівелювати зовнішні ознаки отієї нашої галицької неподібності. Російськомовні радіостанції, бари, які безперервно крутять російську музику, чиновники, які не відчувають своєї відповідальності перед громадянами (так, як це робиться у всій Європі, на яку Галичина так хоче бути схожою) – все це звело нанівець зовнішні ознаки нашої галицької відмінності.

Т. Возняк: – Як на мене, у цьому питанні є дуже багато емоцій, і головна причина цієї емоційності – невизначеність у визначеннях, у детермінаціях. Про жодну незалежність Галичини чи навіть про автономію взагалі не йдеться. На мою думку, тепер радше варто говорити про розвиток, самоврядування в Україні, про надання більших повноважень нижчим рівням влади, зміну структури держави, оптимізацію адміністративно-територіального поділу. Натомість про жодні сепаратистські тенденції, про які весь час шумить ласа на дешеві сенсації преса, на мій погляд, у Галичині взагалі не йдеться.

– У мене виникло трохи делікатне запитання до пана Чорновола. 1990 року ваш батько, на той час голова Львівської обласної ради, вніс свою лепту в поширення ідей федералізації України, започаткувавши Галицьку асамблею. Чи було це тоді виправдано? Як ви вважаєте, чи не стало це спільне засідання галицьких депутатів певним каталізатором відцентрових тенденцій в українському суспільстві?

Т. Чорновіл: – Ні, бо Галицька асамблея була акцією саме на підтримку централізації України. Тоді три області якраз і об єдналися для того, щоб донести до Києва свою спільну позицію щодо майбутнього держави. Бо тоді одну область в столиці не хотіли слухати, а втрьох це було легше зробити. Реально ж ні сепаратизмом, ні федералізацією у той момент навіть і не пахло.

У батька ідея федеральної України виникла 1987 року. Цю ідею він озвучив на засіданні Львівського дискусійного клубу, і тоді його розкритикували всі, хто тільки міг. А вже потім виявилося, що вона була правильна. Від засад сьогоднішньої адміністративної реформи, котру тепер розробляють у владних кабінетах, вона відрізнялася тим, що передбачала максимальну економічну самостійність регіонів, але водночас й якомога жорсткішу унітарність у впровадженні державницької ідеології, у розбудові освітньо-культурної сфери. Тобто це мала бути національна держава, в якій регіони мали б максимальну економічну незалежність.

А нині пропонується дещо інше: дати, наприклад, Донбасу чи Криму можливість вести самостійну мовну і культурну політику (тобто фактично проводити антиукраїнську національну політику), натомість усі економічні важелі мають лишитися в руках Києва.

– Ще донедавна у Львові діяв своєрідний неформальний "клуб автономістів", який пізніше фактично припинив своє існування через те, що, як кажуть деякі його члени, ідеями клубу почали спекулювати окремі політики. Чи слушно, на вашу думку, тепер говорити про те, що ідея регіонального автономізму увійшла в найвищі владні кабінети?

Т. Возняк: – Я вважаю, що політики завжди спрощують, баналізують і перетворюють на вульгарність ледь не кожну ідею. На жаль. Замість того, щоб робити конкретну справу – скажімо, оптимізувати функціонування державного апарату і органів самоврядування в Україні. На мою думку, всякі сепаратистські політичні заяви при нинішніх реаліях – це популістські спроби заробити дешевий авторитет. При Верховній Раді вже давно працює комісія з питань адміністративно-територіальної реформи, яка займається питаннями надання більшої свободи регіонам, децентралізацією влади тощо. Це і є прикладом реальної роботи, хоча загалом від діяльності цієї комісії хотілося б значно більшого.

Т. Чорновіл: – Ви знаєте, я сам одного разу попався на такому спонтанному сепаратизмі. Виступаючи у Варшаві на конференції, я зронив фразу, що й Польща, мовляв, зацікавлена в тому, щоби в Україні, там за Збручем, не було хаосу. Мені згодом звернули увагу, що я сказав не "за Бугом", а "за Збручем". Це було на підсвідомому рівні, і в багатьох людях це живе. Я відчуваю, що і в мені часом виявляються такі настрої, хоча я й розумію, що про це не можна тепер говорити. Але інколи так хочеться провести якусь грань, щоб спробувати врятувати те, що є в Галичині.

– Але все-таки, як на вашу думку, чи можна нині говорити, що ідеї надання Галичині якогось особливого статусу потроху оволодівають серцями галичан? Чи під час нинішньої економічної скрути ці розмірковування про галицьку окреміш-ність залишаються прерогативою лише невеликої групи інтелектуалів?

Т. Возняк: – Спершу розберімося з термінами. Яка ідея – сепаратизму, федералізму чи самоврядування – може оволодіти масами? Очевидно, що тут треба диференційовувати ці речі. На мою думку, навіть те, що сьогодні справді потрібно, – збільшення повноважень органів місцевого самоврядування, – ще не здобуло належної кількості прихильників навіть у Галичині, політично свідомішій за інші регіони.

Т. Чорновіл: – Загалом я не бачу нині жодного серйозного політика, який би грунтовно займався ідеєю якоїсь галицької автономії. Причому навіть ті діячі, які ще кілька років тому серйозно проповідували такі погляди, нині змінили свої позиції. Залишилося тільки невелике культурологічне середовище, члени якого досі обговорюють це питання. Але, як на мене, це не більше ніж вияв свого внутрішнього протесту проти того, що відбувається. Тим більше, що навіть вони, здається, зрозуміли: Галичина на цей час набагато більш "східняцька", ніж багато хто власне у Великій Україні.

Бо там нині нерідко значно більший потяг до Європи, ніж у Галичині, яка так стрімко дрейфує в бік Євразії, що особисто мені від цього аж робиться страшно. Крім того, якщо, скажімо, Янукович стане Президентом і Галичина через це вирішить відділитися, то досить буде йому лише приїхати до Львова, виступити на мітингу зі словами "Слава Ісусу Христу" і "Героям слава!", як усі галичани відразу ж возведуть його у сонм національних героїв і забудуть про будь-який автономізм. Ми це вже мали з Кравчуком, Кучмою і Литвином.

Олег СТЕЦИШИН