ВІДОЗВА
ЗАГАЛЬНИХ ЗБОРІВ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА імені ШЕВЧЕНКА
ДО ГРОМАДСЬКОСТІ
ПРО ГОЛОДОМОР ТА УСУНЕННЯ ЙОГО НАСЛІДКІВ В УКРАЇНІ

Український Народе, шановні громадяни!
Нарешті сталося! З домагання Президента України Віктора Ющенка демократична частина Верховної Ради ухвалила Закон № 376-V „Про Голодомор 1932–1933 років в Україні”. Вважаємо цей Акт найвагомішим виявом державної волі після проголошення суверенітету України, хоча й із запізненням на 14 років. Усвідомлюємо його як важливий чин перемоги українського суспільства над своїм тоталітарним минулим і постколоніальним сучасним. Розуміємо, що він став можливим завдяки солідарним зусиллям молодого українського громадянського суспільства, розбудженого національно-демократичними вимогами Помаранчевого Майдану.
Наукове Товариство імені Шевченка послідовно стверджувало ще в 1930х роках, що страхітливий Голодомор був спланований, організований і методично реалізований комуно-московським тоталітарним режимом із метою знищення українського відродження. Голодомор мав характер тотальної війни влади з народом, призвівши загальне українство до катастрофи.
11 серпня 1932 року Сталін писав у листі до Кагановича: «Самое главное сейчас – Україна. … Если не возмемся тепер же … Украину можем потерять» («Нація і держава», 28.11.2023 р., № 3). І вони взялися. Голодомор приніс фізичне винищення людності українського села й був смертельним ударом по традиційних морально-етичних цінностях та етнокультурних устоях народу, руйнував сім’ї, родинні зв’язки, громадську солідарність, норми порядності, цілі пласти культури. Методично знищувалася українська інтелігенція. Нарешті це антилюдське явище знайшло належне визначення у статті першій Закону, де записано: „Голодомор є геноцидом українського народу”.
Український соціально-культурний і політичний простір визначений як постгеноцидний, – маємо це чітко усвідомлювати і відповідно діяти. Це означає консолідовано вимагати від репрезентантів української влади здійснення послідовних кроків, спрямованих на виведення українського суспільства з його постколоніальної і післягеноцидної аномії. На такі кроки орієнтує, зокрема, стаття друга Закону, в якій кваліфіковано, що „публічне заперечення Голодомору визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності українського народу і є протиправним”. Проте ми вимушені констатувати, що Закон залишився половинчастим і сам по собі позначений недомовками.
У Законі не знайшла належної правової оцінки комуністична ідеологія і большевицька практика масових злочинів проти людства і людяності. Не визначено міри відповідальності за Голодомор сучасної Комуністичної партії України як спадкоємниці ленінсько-сталінської ідеології і терористичної політичної практики. В той же час сучасні послідовники Комуністичної партії Радянського Союзу не лише не визнають власної моральної відповідальності, але й цинічно заперечують факт Голодомору і знаходять сприяння у засобах масової інформації для пропаганди своїх тепер уже й протизаконних поглядів. Вдумаємося, чому нацисти позбавлені подібного сприяння, а їх червоні близнюки – ним користуються?
У Верховній Раді у складі так званої „антикризової“ більшості виступають особи, які своїми намірами, діями і зловмисною риторикою поширюють геноцидний вплив на український духовно-культурний простір, розпалюють ксенофобні настрої, проводять майже не приховану антиукраїнську роботу на всіх рівнях суспільного життя: у гуманітарній політиці книговидання і кіновиробництва, освіти і науки, сільського господарства і бізнесу, бюджетного фінансування і міжнародних відносин. За визначенням Президента, „ті, хто сьогодні заперечують Голодомор, глибоко і переконано ненавидять Україну”, – вони не визнають і бояться українськомовної України і заперечують Українську державність.
У зв’язку з цим, Загальні Збори НТШ вимагають від Міністра юстиції і Голови Верховної Ради України: 1) поширити поняття „протиправності“ щодо публічного заперечення Голодомору для застосування його як норми Кримінального Кодексу України, визначивши міру адміністративної і кримінальної відповідальності; 2) дати кваліфікаційно-правову оцінку діяльності Комуністичної партії України як правонаступниці Компартії УРСР, визначити її відповідальність, зокрема, за антиукраїнську й антитатарську ксенофобію з подальшим законодавчим усуненням її з політичного поля в Україні.
Ми звертаємося до демократичної громадськості України, до всіх людей доброї волі, аби запобігти безпам’ятству і зупинити інерцію страху і безвідповідальності у суспільстві, – на всіх рівнях громадських організацій і самоврядування рішуче підтримати дух Закону і вжити належних заходів для увіковічнення пам’яті про трагічні сторінки комуністичного народовбивства. Вважаємо, що Міністерство Освіти і науки України повинне запровадити спеціальні програми з вивчення явищ геноциду українського народу в ХХ столітті для середніх шкіл і вищих навчальних закладів. Такі програми мають ґрунтуватися не на концепціях істориків, коли одні й ті ж самі події можуть тлумачитися по-різному, – вони мають складатися з певної кількості історико-архівних документів, визначених спеціальною всеукраїнською комісією фахівців, для обов’язкового вивчення.
Ми маємо бути сповнені громадянської відповідальності за гуманітарну політику в Україні, яка стосується суспільства, що зазнало геноциду і потребує належних політичних та бюджетних зусиль для українського відродження і поновлення повноцінних прав людності, яка була піддана примусовій русифікації. Такий самий підхід ми визнаємо правильним щодо татарського та інших народів, потерпілих від комуністичних репресій, у результаті яких у соціально-культурне життя примусово була запроваджена „інтегральна стандартизація на основі русоцентризму” (Джеймс Мейс).
На „чорну дошку“ було занесено в Україні 86 територіальних регіонів, як такі, що повністю підлягали знищенню від українського етносу. Саме через геноцид туди, за єдиним планом, переселюється російське населення, активізується процес русифікації і поширення в Україні російської мови. Тому ми повинні вимагати запровадження політики „розгорнення“ у тих районах у вигляді створення спеціальних програм сприяння відродженню рідної культури і навернення до української мови, а також мов інших меншин, які того бажають. Якщо цього не робити, то це означає дати мовчазну згоду на тривання комуношовіністичних механізмів етно-, лінгво- і геноциду на територіях, в минулому злочинно „зачищених“ від українських селянства, інтелігенції і взагалі національної культури.
Пропонуємо органам місцевого самоврядування від імені 86 територій, позначених „чорними дошками”, демократичним політичним партіям – проявити сконсолідоване клопотання перед Організацією Об’єднаних Націй щодо політичного визнання українського геноциду у після 75-ту річницю великої трагедії.
У зв’язку з цим висловлюємо підтримку тим силам, які вимагають відставки віце прем’єр-міністра з гуманітарних питань. Особа, яка, нехтуючи елементарною політкоректністю, йде на інтерв’ю з українофобом бузиною і разом з ним виявляє привселюдну зневагу до української інтелігенції, а в її імені всього українського народу, – не має права обіймати будь-який пост в уряді України. Його подальше перебування на посаді має кваліфікуватися як свідоме зусилля «антикризової» більшості у Верховній Раді та Кабінету Міністрів робити все, щоб „узкий слой украинской интеллигенции“ (це слова Табачника) ставав дедалі вужчим. Маємо цілком усвідомлювати, що публічна зневага сучасними бузинами і „єжи з ними“ національних українських авторитетів – це лише складова далекосяжних планів, у яких послідовно і з відвертим викликом бере участь віце-прем’єр Табачник, фактично виконуючи постанови й розпорядження московської Державної Думи. Настала пора очищати органи української державної влади від ксенофобного україножерства!
Політичним партіям, громадським організаціям, центральним органам державної влади у найкоротший термін необхідно виробити Державну Програму виведення українського народу з постгеноцидного стану, визначити належні бюджетні кошти і джерела їх наповнення для українського відродження. Програма має стосуватися всіх тих ділянок культури і науки, підтримки селянства й інтелігенції, які були піддані масовим репресіям і зазнали тотального викорінення. До Програми має увійти незаперечне визнання права повернення на рідні землі всіх примусово виселених та вигнаних за кордон етнічних українців на підставі негайного гарантування їм прав повноцінного громадянства.
Підтримуємо заклик Президента Віктора Ющенка до Російської Федерації та інших країн – виявити солідарність людського співпереживання через державне визнання Голодомору як геноциду українського народу.
Звернення прийняте на Загальних зборах Наукового товариства імені Шевченка 9 грудня 2006 року.