Intellect.Org.UA Intellect.Org.UA
Вибори: погляд з регіонів

e-mail:   пароль:
У кожної людини є право на нашу думку

 Головна >  Типи матеріалів >  Анонс




За підтримки АМР США









www.politdumka.kiev.ua

Y



Интернет-журнал "Кiевскiй Телеграфъ"



Конкурс антикорупційних плакатів
РУБРИКА>АНОНС

Дата останнього оновлення: 21.02.2006


 версія для друку

01.02.2006 14:41
Наукове товариство ім. Шевченка. Донецьке відділення.

Міжнародний резонанс феномену українського шістдесятництва



Соболь В.О.



УКРАЇНСЬКІ ШІСТДЕСЯТНИКИ В ПОЛЬСЬКОМУ КОНТЕКСТІ

У статті професора Варшавського університету В.Соболь“Українські шістдесятники в польському контексті” здійснено огляд праць, які з’явилися в Польщі, про феномен українських шістдесятників,- починаючи від найперших публікацій у польській пресі (в них повідомлялося про репресії над українською інтелігенцією в підрадянській Україні)- до появи поважних наукових розвідок суто літературознавчого та інтердисциплінарного змісту. Окрема увага звертається на громадську та суспільно-політичну діяльність шістдесятників у Польщі, зокрема, висвітлюється велика історична роль Дмитра Павличка - доктора honoris causa Варшавського університету, посла України в Польщі, перекладача на українську мову творів 50 польських поетів.



“Минули роки, та не минули пристрасті навколо імені “Дзюба”...Іван Дзюба – це Україна у всесвіті, це Україна як невіддільна і нерозривна частина культурно-психологічної Європи, це повага та врахування всіх національно-культурних, релігійно-конфесійних потреб національних меншин лише заради процвітання титульної нації України, її добробуту, соціяльної, культурно-мовної захищености; це творення відкритого громадянського суспільства, що стало би фундаментом сучасної держави” (курсивом підкреслено автором.-В.С.).
Роман Корогодський .

Огляд надрукованих у Польщі праць про українських шістдесятників, котрий спробуємо реалізувати в цій статті, бачиться тільки першопочатковим етапом назрілої соліднішої роботи, яка, без сумніву, є на часі і котру варто здійснити найближчим часом з метою осягнення історичної міжнародної ролі, що її відіграло те покоління українських подвижників. Приступаючи до реалізації наміру, зазначимо, що історія українсько-польських культурних, наукових контактів, пов’язаних з діяльністю шістдесятників, не буде зрозумілою без врахування подвижницької видавничої та культурно-освітньої роботи Єжи Гедройця та його Інтитуту “Культура” в Парижі, завдяки котрому світ пізнав про українських інтелектуалістів у найглухіші тоталітарні часи. Сьогодні вже історичним стало його зізнання, що його колектив, колектив “Культури”, “...ще в 1949 році ствердив, що Вільно та Львів для Польщі втрачені. Якщо хочемо знормалізувати наші стосунки з Литвою та Україною, то від тих міст мусимо відмовитися. Ми вважаємо(...), що треба то чітко і поштиво вже зараз постановити. Тому що чітка постава сьогодні може збудити хоча б частково довіру тих народів. Та політика, на мою думку, виявилася слушною”[1, 32; тут і далі переклад з польської мій.-В.С.].
Рецепція шістдесятників у Польщі – проблема з багатьох точок зору важлива і симптоматична. Відбір, сприйняття та коментар, як у Польщі говорять, подій “na żywo” - прикметна риса перших публікацій про шістдесятників як українську опозицію. І все ж тільки в часи солідарності в Польщі постають праці, по-справжньому об’єктивні, змістовні, насичені неспростовними фактами про переслідування української інтелігенції боку влади. В таких виданнях, як “Tygodnik powszechny”, “Solidarność”, “Wieści”, “Nasze Słowo” та ін. з’явилися в друці публікації, які більш відверто освітлювали українські проблеми як у Польщі, так і за її межами. Aвтор однієї з них професор Владислав Серчик справедливо наголошував, що саме в знаменні для Польщі роки перелому - 1980-1981, ситуація в аспекті гострої донедавна проблеми “Україна та українці в історії Польщі” почала дещо змінюватися. “Виховання поляків, наголосив дослідник, - не може закінчуватися (і розпочинатися) творами “Вогнем та мечем”(“Ogniem i mieczem”) та “Луни і Бещади”(“Łuny i Bieszczady”), не зважаючи на те, якою б високою не була їхня вартість художня, історична та патріотична” [2,69]. Одна із найбільш об’єктивних публікацій про покоління українських шістдесятників – це стаття Романа Купчинського від 1981 року - “Opozycja ukraińska 1965-1979”, котра з’явилася в незалежному часописі “Obóz”. Автор подає, ймовірно, одну із перших за повнотою та детальністю інформаційно-аналітичних розвідок у Польщі про репресії інтелектуальної еліти в Україні. Про лідера цього руху - Івана Дзюбу автор пише з великим зацікавленням та співпереживанням, оприявнюючи механізми підступності, традиційно застосовуваної владою СРСР щодо покоління 60-х: “Кампанія проти Івана Дзюби показала, що в партійному керівництві і надалі існували суперечності[...] В 1969 році справу І.Дзюби було вирішено компромісово. Він залишився членом Спілки письменників України, але “Літературна Україна”6 січня 1970 року видрукувала його “Заяву до президій СПУ”, в якій Дзюба відрікається від “українського націоналізму”. Та заява була написана під натиском і зовсім не була призначена до друку”[3, 15]. Роман Купчинський розшифровує польському читачеві криптонім “Справа 24”, за котрим ховалася партійна постанова про початок в Україні кампаії, спрямованої на ліквідацію дисидентського руху та незалежної літетатури, арешти І.Світличного, В. Чорновола, Є.Сверстюка, В.Лісового, звільнення з праці з Інституту філософії в Києві – Сергія Кудрі, Світлани Кривенко, з Інтитуту історії – Олени Апанович, з Інституту літератури- Олексія Ставницького, з Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії- Василя Скрипки та Тамари Гірник. Не менше значення, аніж суспільно-політична інформація про долю репресованих українських інтелігентів, мала наукова діяльність польських дослідників, перекладацька робота, завдяки якій твори українських митців полюбилися польським читачам. Показовим може бути бодай такий приклад із творчої біографії Бориса Антоненка-Двидовича (1899-1984). Певно, має рацію Григорій Костюк, не знаходячи в українському письменстві історичної аналогії до долі Бориса Антоненка-Давидовича, котрий упродовж 1934-1957 років перебував у таборах, від 1957 і до смерті в 1984 році знову активно включився в творчий процес, але знову ж таки, починаючи з 1971 року не був друкований. Так от саме в ці, фатальні для української культури, для творчої молоді, яка висловила супротив владі, часи в Польщі з’являються наукові розвідки про доробок Б.Антоненка-Давидовича, виходить польський переклад роману “За ширмою” („Za parawanem”), здійснений Станіславом Рихліцьким [4, 226], переклад, високо поцінований Г.Костюком [5, 265], а в краківському часописі „Slavia orientalis” [6,123-125] та варшавському “Українському календарі” за 1979 рік виходять друком статті, рецензії на твори письменника.
До повнішого, а не епізодичного наукового осмислення творчого доробку українських шістдесятників у Польщі дійшло пізніше. Так, в 90-х роках до вивчення громадянської постави та творчого доробку українських письменників, поетів, громадських діячів покоління шістдесятих років звернулися Богуслав Бакула, Богуміла Бердиховська, Агнешка Корнієнко, Анна Горнятко-Шумилович, дещо пізніше – на початку нового тисячоліття виходять друком дослідження інтердисциплінарного характеру, - з-поміж яких на особливу увагу заслуговує праця О.Гнатюк “Прощання з імперією”. Окрім того, можна окремщ говорити про поважні та змістовні праці українських авторів, які надруковані в польських часописах чи наукових збірниках як результат польсько-української наукової співпраці (наприклад, співпраці, нав’язаної між відділом компаратистики Інституту польської філології Університету Адама Міцкевича в Познані та групою українських дослідників, згромаджених навколо професора Володимира Моренця в Києво-Могилянській Академії [7, 104].
“Бунт покоління. Розмови з українськими інтелектуалістами” (“Bunt pokolenia. Rozmowy z ukraińskimi intelektualistami”) - ця книжка змістовних розмов-інтерв’ю з українськими інтелектуалістами Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською, Євгеном Сверстюком, Михайлом Горинем та Миколою Рябчуком (відомим є вплив на його формування Ірини Калинець та Григорія Чубая) заклала добру традицію: в 2005 побачила світ книжка Ізи Хруслінської та Петра Тими “Багато облич України” (“Wiele twarzy Ukrainy”), в котрій, окрім статті І.Хруслінської про Єжи Гедройця, віднайдемо ще 25 розмов, проведених упродовж 2000-2004 років із широким колом учасників [8]. Закономірно постає питання: як саме і коли було започатковане знайомство польського читача з творами українських митців, яких сьогодні називають шістдесятниками? А відбулося воно одночасно із правдивим відкриттям долі та творчого доробку їхніх попередників та вчителів – письменників 20-30-х років ХХ століття: інститутом “Культура” Єжи Гедройця було видано антологію Юрія Лавріненка, об’ємом понад тисячу сторінок, під назвою “Розстріляне Відродження”. Були то тексти, подані українською мовою, отже, доступні хіба що нечисленним на той час україністичним осередкам у Польщі, але не широкому колові польських читачів. І тільки в 1986 році у Варшаві до читачів прийшов фотоофсетовий передрук – збірник художніх творів та унікальних документів під назвою “Україна 1956-1968” у перекладі на польську Юзефа Лободовського та опрацюванні Івана Кошелівця. Ця антологія має інший характер, вона присвячена насамперед поколінню 60-х, але водночас вона своєрідно продовжує працю Ю.Лавріненка: доводить, як наголошує Ю.Лободовський, що опір інтелігенції не згас, що молоде українське покоління свідомо продовжує високі творчі традиції попередників, знищених сталінським терором [9, 11]. Іван Кошелівець, автор обширного вступного слова до антології, власне, як єдиний із критиків зазначає, що відродження в роках 60-х заініціювало старше покоління митців: “Не буду подавати всіх прізвищ, - наголошує дослідник, - але мушу неодмінно назвати таких, як Максим Рильський (1895-1964), Олександр Довженко (1894-1956) та академік Олександр Білецький (1884-1961). Як бачимо з дат, всі вони померли в часи, для українськиї літератури невимовно критичні та важкі” [10, 17]. Поява антології стала помітним явищем, хоча й вражала неповнотою, якщо йдеться про твори, про авторів, які переслідувалися владою [11]. Натомість дуже поважним є добір фактів, унікальних документів, які свідчать, що від часів генерального винищення українських інтелектуалістів у тридцятих роках ХХ ст. українська література була планомірно і систематично піддавана всіляким обмеженням, спихана до провінційного рівня. Водночас, на думку І.Кошелівця, покоління шістдесятих здобулося на крок, який виразно відтинає їх від попередників, бо ж не знаємо випадку, аби хтось раніше в ХХ столітті культивував так звану “захалявну” творчість, а ті молоді власне так робили... Василь Симоненко кпив собі з власних віршів, допущених цензурою до друку, бо вважав, що правдивим є не в них, а в тих творах, які сягали до читача, поминаючи офіційну цензуру та державні видавництва. Власне, до творчості Симоненка дослідник апелює особливо часто, вважаючи поета винятково щирим та шляхетно сміливим. Аналізуючи творчість письменників покоління шістдесятих, І.Кошелівець зветається насамперед до поезії, бо ж проза, за його словами, “якщо поминути Довженка і Первомайського зі старших, а з молодших Валерія Шевчука, - взагалі голови не піднесла” [10, 20-21]. Як видно, головним завданням видавців книжки “Ukraina 1956-1968” було зробити акцент на суспільній ролі покоління шістдесятників. Тому особливо значущим на тлі численних документальних матеріалів бачиться твердження І.Кошелівця, що то власне з поколінням тих молодих, хто дебютував у 60-х, “перший раз – від часу молодого Тичини і Зерова повернулося поняття поезії як мистецтва, а не віршованої ілюстрації політичних подій” [10, 20]. Таким чином, власне сам творчий доробок українських митців не відразу став об’єктом студій на терені польської науки. Хоча, зауважимо, резонанс окремих творів – наприклад, праці І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація” або ж Гелія Снєгірьова “Ненько, моя ненько”, збірок поезій Івана Світличного, Миколи Руденка, віршів Василя Стуса, а з гатунку самвидаву – “Книг буття святої України” Олеся Бердника знаходимо вже у згаданій вище праці Р.Купчинського [3, 19-20].
Систематичне наукове осмислення вивчення творчого доробку українських шістдесятників було започатковане, як видається, виданням ще в 1976-му поважної за змістом та обсягом „Antologii poezji ukraińskiej” [12, 6-35], яку відкриває вступна стаття С.Козака та Ф.Неуважного. Помітним явищем у 1996-му стало краківське видання книжки “Poezja Wasyla Stusa” Агнешки Корнієнко, куди увійшли твори поета та науково-критичні статті Марка Царинника, Марка Павлишина, Богдана Рубчака, Леоніда Рудницького в перекладах на польську – А.Корнієнко, Є.Літвінюка, В.Назарука, В.Ворочинського; у 1998-му побачила світ монографія А.Корнієнко “Ukraiński modernizm” [14,174; 14,322]; у 1999-му- збірник „Skrzydło Dedala. Szkice, rozmowy o poezji i kulturze ukraińskiej lat 50.-90. XX wieku” Богуслава Бакули [15,386]; у 2000-му – вже згадана праця „Bunt pokolenia. Rozmowy z intelektualistami ukraińskimi”. Власне, аналіз творчості з точки зору художності також не був завданням видавців праці „Bunt pokolenia”. Однак, серія вміло поставлених запитань, живий нурт розмов - все це дозволило висвітлити широке коло наболілих проблем, було підняте також і питання естетичного підходу до літератури, котре, як писав М.Рябчук у 1990-му, залишається для українських митців „може й спраглою, але, певно, недопустимою забаганкою” [13, XIV]. Правдивий ренесанс у студіях української літератури, в тому числі й творчості українських шістдесятників, у Польщі настає на переломі століття і тисячоліття, коли набрали сили україністичні наукові осередки в Польщі, частішими та результативнішими стали міжнародні наукові зібрання, активну участь в яких взяли також і українські шістдесятики [37]; україністичні дослідження в Польщі набули широкого міжнародного резонансу, постали праці інтердисциплінарного змісту на зразок монографії О.Гнатюк “Прощання з імперією. Українські дискусії про самототожність” (“Pożegnanie z imperium. Ukraińskie dyskusje o tożsamości”). Так, власне, зі статтею Івана Дзюби “Чи сприймаємо українську культуру як цілість” (“Czy postrzegamy ukraińską kulturę jako całość?”), котра була надрукована на початку 1988-го, О.Гнатюк пов’язує започаткування дискусії на тему української культурної самототожності. Риторичне питання Дзюби, на думку авторки, було діагнозом, згідно з яким українська культура не лише знаходиться в стані колапсу, але й не становить повної структури – бракує ж бо в ній ланок, наявних в інших національних культурах [...] В таких місцях і “сходить” культура російська [16, 66-67]. Авторка праці поціновує згадану вище статтю І.Дзюби як своєрідний відгомін дискусії, започаткованої свого часу Дмитром Чижевським з його тезою “неповної літератури неповного народу”. О.Гнатюк порушує також гостро болючу проблему “Чорнобиль та шістдесятники”, Чорнобиль як універсальний символ стану, в котрому опинилася цивілізація і людина, Чорнобиль як символ загрози існуванню людства. Дослідниця, наголошуючи, що то власне “колишні шістдесятники” зуміли поєднати універсальний і національний виміри того символу в літературі, і зробили це першими, називає авторів, які належали до естаблішменту – Бориса Олійника, Володимира Яворівського, Юрія Щербака, Івана Драча. І хоча поза увагою авторки залишилися інші письменники та їх твори на чорнобильську тематику, але натомість вона вирізняє авторів, які потрактували символ Чорнобиля як духовний розклад суспільства. Йдеться тут про написаний у формі притчі есей “Перебудова Вавілонської вежі. Чорнобильська притча” Євгена Сверстюка, котрий „оголосив війну стереотипам, фальші, a водночас матеріалізмові і ...не був почутий” [16, 76].
Творчість Івана Дзюби, Дмитра Павличка, Ліни Костенко, Івана Драча, Ігоря Калинця, Івана Світличного, Василя Стуса, Михайлини Коцюбинської, Миколи Жулинського, Софії Майданської, поетів Київської школи – аналізує Богуслав Бакула, вплітаючи в канву своїх шкіців матеріал, який дали йому зустрічі з українськими митцями. Ліна Костенко як видатна особистість українського культурного життя, її доля – предмет особливо пильних зацікавлень науковця. Він твердить, що Ліна Костенко є власне такою, а не іншою, „дякуючи сильній особистості, принциповій поставі супроти опортунізму, притаманного більшості так званих радянських письменників, та вмінню мовчання в ті часи, коли воно мало вартість відмови від спокус легкого життя ціною ідейних поступок”[15, 129]. Нагадаймо, що то власне Ліну Костенко (її твори на польську мову переклав А.Новак [17, 136]) Іван Кошелівець називав звістункою нового покоління [10, 20]. Б.Бакула реалізує спробу осмислити доробок найвидатніших митців покоління шістдесятих в контексті компаратистичних студій, так, наприклад, про Ліну Костенко пише: „Супротив тоталітаризмові, переконання, що поезія для духовності народу є засадничою цариною існування, що є в ній правди споконвічні, що в поезії звучить те, що в іншій формі є заглушене, задушене, - наближає українську авторку до моралістики Чеслава Мілоша»[15, 140]. Власне, свої спостереження над творчістю шістдесятників Б.Бакула звіряє з оцінками Ліни Костенко, судження якої вражають польського науковця, спонукають до роздумів: “На мою думку, - так Б.Бакула передає висловлювання Ліни Костенко, - термін «покоління років шістдесятих” вписано в політику, а наприклад такий, як Микола Вінграновський, ніколи не був зв’язаний з політикою, то великий письменник і «Божа людина», абсолютний слух і вразливість...» [15, 140].
Не можна твердити, що опінія покоління шістдесятників у Польщі була виключно позитивною [18, 6]. Як зазначає Б.Бакула, шістдесятникам закидано було згодом, що твори були надто абстрактні, часом не опиралися на конкретному досвіді, а автори були надміру захоплені науковими відкриттями. І тут як приклад Б.Бакула цитує вірші Івана Драча, його “akumulatory protuberancjі”, “elektrony poezji”, “rentgen atomowej ery”. А відомий вірш Драча «До джерел» (переклав на польську Єжи Літвінюк) був потрактований як своєрідний маніфест постави, котра культивує вартості індивідуальної тотожності як у сфері народної традиції, так і в царині модних авангардних тенденцій [19, 115]. Слід наголосити, що праця Б.Бакули авторитетно вписується в контекст українознавчих традицій у Польщі: у 1976-му С.Козак та Ф.Неуважний, аналізуючи доробок чільних українських поетів, в тому числі й покоління шістдесятих, підкреслюють: „Бракує їм, можливо, дару синтезувати безмежжя світу в багатстві та глибині проблематики з допомогою синкретичних засобів художнього висловлювання, але кожен із них вносить індивідуальне пережиття, яке збагачує поезію” [12, 31].
Феномен українського шістдесятництва сьогодні в Польші поціновується не тільки з часової дистанції та висоти останніх подій, а й власне з польської перспективи. Так, на думку Б.Бердиховської, програма шістдесятників була мінімалістичною, якщо оцінювати її крізь призму польського історичного досвіду[20, 24]. Натомість, визнає вона, ціна за вірність українській ідеї, котру довелося заплатити тому поколінню, була дуже високою: смерть, табори, заслання, позбавлення можливості праці. Дослідниця наводить також ще один драматичний момент, котрий раніше опинився в полі зору увагу історика Анджея Хойновського: в роках 60-70-х, після пережитих народом жахіть сталінського терору, був також досить високий ступінь ідентифікації українського суспільства з панівним ладом [20, 24]. Дискусійною, однак, видається така точка зору
Б. Бердиховської, яка твердить, що ”хоча в зовнішньоукраїнському дискурсі “шістдесятники” відіграли значну роль, але – з перспективи світової та європейської - інтелектуальний доробок того руху не є надто виразний [20], a єдиним із небагатьох текстів, котрий мав резонанс поза Україною[21], була праця “Інтернаціоналізм чи русифікація?” І.Дзюби [20, 25], бо була перекладена на мови французьку, російську, німецьку, китайську, в’єтнамську, італійську. Це твердження вимагає певної коректи. Назвімо тут переклади творів багатьох інших українських авторів, в тому числі Василя Голобородька, Бориса Олійника, Миколи Вінграновського, Павла Мовчана, Ірини Жиленко, Валерія Шевчука, Володимира Дрозда, Ліни Костенко, Василя Стуса, здійснені такими майстрами перекладу, як Єжи Плешнярович, Тадеуш Голлендер, Маріан Юрковський, Пйотр Кунцевич, Тадеуш Слівяк, Єжи Літвінюк, Гелена Кожушко, Казимир Яворський, Василь Назарук. Належить згадати й про міжнародний резонанс такого бодай твору, як наприклад новела В.Шевчука “Міст у те”, свого часу перекладена на німецьку мову Анею-Галею Горбач – маємо про те вражаючі свідчення і перекладачки, і самого В.Шевчука [22, 109-115]. Безперечно, переклади творів українських письменників у Польщі – то поважна і цікава тема окремої студії. Тут же лиш зауважимо, що саме завдяки ним польському читачеві, інтелектуалістові, студентству стала доступною творчість багатьох митців. Відрадно тут згадати, що то ветеран кафедри україністики Варшавського університету доктор Тетяна Голинська здійснила переклад на польську мову романів В.Дрозда “Катастрофа” [23, 176], «Маслини» [24, 274] , “Самотній вовк” [25, 208], а директор Інституту русистики Варшавського університету професор Аліція Володзко-Буткевич (у 80-х, коли працювала в редакції видавництва PIW) у серії “Клуб цікавої книжки” видала роман В.Шевчука “Дім на горі” в перекладі на польську мову Єжи Літвінюка. Цьому видатному перекладачеві належить також переклад на польську мову роману В.Шевчука “Око прірви”[26,], ще раніше в Польщі побачили світ книжки В.Шевчука “Набережна 12” в перекладі Софії та Станіслава Гловякових [27,] та “Вечір святої осені” в перекладі Ельжбети Рачинської-Мрачек [28]. Вже на початку 80-х польська критика характеризувала В.Шевчука як письменника, який уміє з правдивою майстерністю, тепло й проникливо творити характери своїх героїв, відкривати читачеві їх різноманітний і багатий внутрішній світ [29, 192]. Сьогодні це один із найбільш авторитетних та знаних у Польщі письменників, якого знають також і як драматурга: драма “Вертеп Ірода” (“Wertep Heroda”) в перекладі на польську мову Едварда Бурего був виставлений в театрі ім. Андерсена в Любліні в грудні 2001 року. Як основоположник, “батько житомирської прози” (в рецепції В.Даниленка) – постає В.Шевчук в названій вище праці О.Гнатюк “Pożegnanie z imperium. Ukraińskie dyskusje o tożsamości”. Як Майстер, котрому вдалося сягнути вершин майстерності, поєднавш традиційне і новаторське, - в науковій монографії Анни Горнятко-Шумилович “Проза Валерія Шевчука: традиційне і новаторське” [30, 186].
Дмитро Павличко, його творчість та діяльність у Польщі – ця тема також заслуговує на спеціальну розвідку. Доктор honoris causa Варшавського університету, автор численних томів поезії, герой Помаранчевої революції, а що не менш важливо – її пильний обсерватор та критик [31], як Амбасадор України в Польщі в роках 1999-2001, діяч у сфері відновлення контактів інтелектуальних еліт Польщі та України та створення сприятливих умов для правдивих контактів наймолодшим митцям, інтелектуалістам [32], він зробив надзвичайно багато для реалізації тези: “Україна – то не Схід, Україна то Європа”, як наголосив ще в 1999-му в інтерв’ю “Droga do Europy” [33, 3]. Та не менш значною є заслуга Дмитра Павличка перед польською культурою, літературою – він є її блискучим знавцем, дослідником, перекладачем. Польська преса [33,5] неодноразово підкреслювала, що то власне дякуючи Д.Павличкові українською мовою побачили світ твори Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Норвіда Стаффа, Юліана Тувіма, Броневського, Івашкевича, Шимборської, Герберта, Мілоша – спершу сорока восьми [34, 470], а згодом, у 2001-му - п’ятдесяти польських поетів [35, 583]. І завдяки Д.Павличкові у центрі Варшави стоїть пам’ятник юного Тараса Шевченка.
Як бачимо, проблема “українські шістдесятники в польському контексті” віддзеркалює, а то й гостро актуалізує чимало інших важливих аспектів, до яких належить пильніше придивитися. Тому наведені вище спостереження, які є першою скромною спробою підходу до теми, не уповноважують робити висновків у остаточній редакції. Однак не маємо ані найменшого сумніву в тому, що ця проблема заслуговує на окрему більш грунтовну розвідку, в котрій варто простежити своєрідну еволюцію “погляду з-за меж”, починаючи від інформації про репресії інтелігенції на підрадянській Україні - через переклади творів шістдесятників та глибше знайомство із ними - до появи поважних праць академічного рівня, як суто літературознавчих, так і інтердисциплінарних. Праці, з якими вдалося запізнатися, позначені зацікавленою, часом дискусійною позицією їх авторів, котра, втім, спонукає до співдумання, до пошуку. Вартим уваги тут бачиться і сам підхід до систематизації та збереження праць про Україну, її культуру. Так, результатом книжкової виставки “Україна-Польща на шляху діалогу” у вересні-листопаді 2000 року в Національній Бібліотеці Варшави стало видрукування в 2003-му бібліографічного покажчика “Польська література про Україну в збірках Національної Бібліотеки у Варшаві”- сердечна дяка за дарунок цінної книжки шановній авторці, великому другові України Ганні Ласкажевській.
„Нормальні стосунки польсько-українські не існують [...] Зі свого боку Москва дбає, аби стара ворожнеча не була розладована”[9, 9], - писав у 1986-му Юзеф Лободовський. «Польщі та Україні бракує позитивної та привабливої візії майбутнього. То є завдання важке, але для успішної співпраці необхідне»,- так у 1997-му міркував Богдан Осадчук [38,7] – великий поборник примирення українців і поляків, людина-легенда, котра зробила надзвичайно багато для того, щоб відкрити очі цілому світові на українські проблеми. Знайомство із зібраними в Польщі працями про Україну дає підставу твердити, що саме покоління українських шістдесятників, його діяльність та опінія польська- все це чималою мірою сприяло утвердженню приязних міжнародних стосунків, народженню нових перспектив.

ЛІТЕРАТУРА
1. Giedrojć Jerzy. Droga na Wschód //Łaskarzewska Hanna. Polskie piśmiennictwo o Ukrainie w zbiorach biblioteki narodowej w Warszawie.-Warszawa 2003. - 126 s.
2. Serczyk Władysław, Ukraina i Ukraińcy w dziejach Polski // Vacat, 1989.- №3 (marzec).
3. Kupczyński Roman. Opozycja ukraińska 1965-1979 //Obóz. Niezależne pismo poświęcone problemom krajów ościennych. – 1981.- nr 2. – S. 15. В праці Р.Купчинського віднайдемо не тільки детальний аналіз репресій проти української інтелегенції в роках 1973-1974, але й спрoбу дослідження процесу посилення шовінізму та русифікації в усіх царинах життя в Україні. Таким рівнем аналізу тих часів та ролі покоління шістдесятників вирізняються праці Івана Кошелівця (переклав на польську мову Юзеф Лободовський) та Богуміли Бердиховської (Bogumiła Berdychowska, Szestydesiatnycy – bunt pokolenia // Bunt pokolenia, Rozmowy z intelektualistami ukraińskimi.- Lublin, 2000. - С.9-25).
4. B.Antonenko-Dawydowycz, Za parawanem. Z polskiego tłumaczył Stanisław Rychlicki. - Warszawa, 1974.- 226 s.
5. Костюк Григорій. ...Що вгору йде // Українське слово.- Київ, 1994.- Книга 2.- С.257-268.
6. Jurkowski Marian. Rec. na: Б.Антоненко-Давидович. Як ми говоримо // Slavia orientalis.- 1972.- №1.- С.123-125.
7. Jakowenko Serhij. Egzystencjalizm i estetyzm. Proza Wałerija Szewczuka i Jarosława Iwaszkewycza // Polska - Ukraina: partnerstwo kultur. Studia pod redakcją Bogusława Bakuły.- Poznań, 2003 (Так, С.Яковенко зазначає: “Трактуючи творчість Валерія Шевчука як спадкоємця українського екзистеціалізму двадцятих років (про що письменник неодноразово говорив), до ланки цієї безпосередньої традиції можемо додати також “Місяць сходить” (повість Ярослава Івашкевича.- В.С.) – повість, події котрої розгортаються в реаліях інтелектуального життя в Україні на початку ХХ століття”). Наголосимо тут, що на сьогодні маємо досить значний обсяг змістовних праць, надрукованих в Польщі українськими вченими, письменниками, політичними та громадськими діячами – це симптоматичне явище, яке прокреслює нові важливі напрямки співпраці в царинах, до окремих із яких дієво прилучилися представники українського шістдесятництва, також заслуговує на окрему студію.
8. Рецензію на книгу “Wiele twarzy Ukrainy” дивись: Тадеуш Стегнер, Багатолика Україна // Наше слово.- 16 жовтня 2005 року.- С.8.
9. Łobodowski Józef. Od tłumacza // Ukraina 1956-1968, przedruk fotooffsetowy za: Copyright by Institut Litteraire, S.A.R.L., 1969.Institut Litteraire, S.A.R.L., Warszawa, 1986. - С.11.
10. Koszeliwec Iwan. Słowo wstępne // Ukraina 1956-1968, przedruk fotooffsetowy za: Institut Litteraire, S.A.R.L., Warszawa, 1986.- С.17.
11. У збірці “Ukraina 1956-1968” видавці вмістили перекладені на польську фрагменти творів О.Довженка (на думку І.Кошелівця, фрагмент шедевру- повістіi “Desna zaczarowana”), І.Драча (“Oda do uczciwego bojażliwca”), В.Симоненка (“Złodziej”, “Nekrolog dla kaczana kukurydzy, który zginął na punkcie zaopatrzenia”, “Do brata Kurda”, “Czas pozbyć ukraińskiej mowy” та фрагменти його “Dziennika”), I. Dziuby (фрагменти праць: “Jak się u nas pisze”, “Nasz pierwszy umysł”, “O sumienności badań artystycznych”, “W dwudziestą piątą rocznicę masowych zachowań w Babim Jarze” та розділ VII книжки “Internacjonalizm czy rusyfikacja?”), матеріали П’ятого З‘їзду Письменників України. A в документах справи „Ukraińskiej robotniczo-chłopskiej spółki” подано листи Івана Кандиби та Левка Лук’яненка; У розділі “Wiaczesław Czornowił” Юзеф Лободовський подав його листи до Першого Секретаря ЦК КПУ та до Прокурора УРСР. Окремі розділи збірки - “Areszty i procesy w latach 1965-1966”, “Zza kolczastych drutów” та “Dodatki” – представляють унікальну інформацію про тогочасну ситуацію в Україні (наприклад, документи про арешти та процеси в роках 1965-1966, репортаж Валентина Мороза з резервату ім.Берії та ін).
12. Kozak Stefan, Nieuważny Florian. Wprowadzenie // Antologia poezji ukraińskiej. –Warszawa, 1976. - С.6-35.
13. Рябчук Микола. Ми помрем не в Парижі //Вісімдесятники. Антологія нової української поезії.- Edmonton, 1990.- С. XIV.
14.Korniejenko Agnieszka. Poezja Wasyla Stusa.- Kraków, 1996.- 174 s.; Korniejenko Agnieszka. Ukraiński modernizm.-Kraków, 197.- 322 s.
15. Bakuła Bogusław. Spotkanie z Liną Kostenko (Zamiast rozmowy) // Skrzydło Dedala. Szkice, rozmowy o poezji i kulturze ukraińskiej lat 50.-90.XX wieku.- Poznań, 1999. –С.138-142.
16. Hnatiuk Ola. Pożegnanie z imperium. Ukraińskie dyskusje o tożsamośc.- Lublin, 2003.- 350 s.
17. Твори Ліни Костенко в перекладі на польську мову див.: Lina Kostenko. «I dzeń, i noc, i mgnienie...”. Wybrał, przełożył i posłowiem opatrzył Andrzej Nowak, Kraków 1997.- 136 s.
18. “Можливо, тому причини - i в негативному стереотипі українця, в атмосфері, свореній у часи існування Радянського Союзу і дещо пізніше, на замовлення, - в акції на знеславлення братнього народу. Якби з помсти і ненависті до романтичної школи „української” в літературі польській, яка ідеалізувала прототип шляхетного українця, бібліотеки і навіть школи завалено памфлетами, повістями та оповіданнями про українців-бандитів, садистів, катів, позбавлених елементарних прикмет людяності [...] По сьогоднішній день польських бібліотек не очищено від того націоналістичного сміття”, - так писав Богдан Осадчук у 1997-му (Bohdan Osadczuk, Polska i Ukraina: bilans i perspektywa // Odra.- 1997.- № 6.- С.6 ).
19. Bakuła Bogusław. Nowatorzy i tradycjonaliści // Bogusław Bakuła. Skrzydło Dedala, Szkice, rozmowy o poezji i kulturze ukraińskiej lat 50.-90.XX wieku.- Poznań, 1999.- С.115.
20. Berdychowska Bogumiła, Szestydesiatnycy – bunt pokolenia // Bunt pokolenia, Rozmowy z intelektualistami ukraińskimi.- Lublin 2000.- С. 9-25; На стор. 25 авторка зазначає: „Оскільки дискусійним бачиться значення покоління років шістдесятих для інтелектуального розвою життя, хоч ніхто не підважує величі поезії Василя Стуса, Ігоря Калинця, Григорія Чубая чи прози Валерія Шевчука, остільки незаперечною заслугою бачиться збереження української національної iдеї та пронесення її через важкі роки так званого застою – до сучасності”. Зауважимо, що дослідниця не бере до уваги тих умов, в яких випало жити й працювати тому поколінню, про що особливо доказово пише М.Наєнко (Див.: Наєнко Михайло. Інтим письменницької праці,.-Київ, 2003.- С. 101-139). Водночас, належить поцінувати заангажованість авторки в матеріал. Так, говорячи про те, що внаслідок масових репресій покоління шістдесятників було дезінтегроване, Б.Бердиховська акцентує, що тільки вузьке гроно не ангажувалося ані в дисидентську діяльність, ані в жоден спосіб не брало участі в офіційному культурному житті - Ліну Костенко та Валерія Шевчука тут представлено як незаперечні авторитети.
21. У праці О.Гнатюк від 2003 року проаналізовано не тільки міжнародний резонанс іншої праці І.Дзюби “Чи сприймаємо українську літературу як цілість?”, але й резонанс наступного періоду його активної діяльності у 80-і рр., в часи так званої “перестройки”: „Не належав він тоді ані до опозиції, котра мала за собою досвід таборів, ані до естаблішменту, котрий починав виявляти ознаки незалежності. З його думкою рахувалися однак як перші, так і другі” (Hnatiuk Ola. Pożegnanie z imperium. Ukraińskie dyskusje o tożsamości.- Lublin, 2003.- С. 66).
22. Шевчук Валерій. Фатальна новела // Кур’єр Кивбасу.- 2003.- №169.- С.109-115.
23. Drozd Wołodymyr. Katastrofa. Przeł. z ukraińskiego Tatjana Hołyńska, Kraków –Wrocław, 1984. - 176 s.;
24. Drozd Wołodymyr. Oliwki. Przełożyła z ukraińskiego T.Hołyńska, Lublin, 1980.- 274 s.;
25. Drozd Wołodymyr. Samotny wilk. Przełożyła z ukraińskiego T.Hołyńska.- Warszawa, 1986.- 208 s.
26. Szewczuk Wałerij. Dom na wzgórzu. Przeł. J.Litwiniuk.–Warszawa, 1989;У 2003 році випускниця кафедри україністики Варшавського університету О.Озембловська блискуче захистила магістерську працю “Єжи Літвінюк як перекладач”.
27. Szewczuk Wałerij. Nabrzeżna 12. Tłumaczyli Zofja i Stanisław Głowiakowie.- Warszawa, 1974.- 264 s.
28. Szewczuk Walerij. Wieczór świętej jesieni, tłumaczyła Elżbieta Raczyńska-Mraczek.- Lublin, 1989. - 192 s.
29. Див. Анонс у книзі: Walery Szewczuk. Wieczór świętej jesieni. Tłumaczyła Elżbieta Raczyńska-Mraczek. - Lublin, 1989.- s.192.
30. Horniatko-Szumiłowicz Anna. Proza Waleria Szewczuka: tradycyjne i nowatorske, Szczecin, 2001.- 186 s.
31. Тут маю на увазі твори Д.Павличка про події Помаранчевої революції та після неї, наприклад: Тривога // Літературна Україна, 14. 07. 2005.
32.Акцент полягав на пріоритетній увазі до молодих, до тих, „котрі згодом стануть світової слави авторами, будуть прем’єрами, презмдентами. Щоб глибоко й ретельно могли сьогодні порозумітися, а завтра співпрацювати. І творити майбутнє України і Польщі, черпаючи з раніше започаткованої приязні, особистих контактів. Шукаю таких людей і у нас, і у вас (Droga do Europy. Rozmowa z ambasadorem Ukrainy w Polsce Dmytro Pawłyczko. Rozm. Przepr. Wiesław Rogowski // Nowe kontrasty.-1999.- № 6.- s.6).
33.Droga do Europy // Rozmowa z ambasadorem Ukrainy w Polsce Dmytro Pawłyczko. Rozm. Przepr. Wiesław Rogowski // Nowe kontrasty.- 1999. - nr 6.- s.3.
35.Дзвони зимою. Антологія польської поезії в перекладах Дмитра Павличка.- Київ, 2000. - 470 с.;
36. 50 польських поетів. Антологія польської поезії у перекладі на українську мову Дмитра Павличка.- Київ, 2001.- 583 с.
37. Так, результатом щорічних міжнародних конференцій, організованих кафедрою україністики Варшавського університету, є чергові томи видання “Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze”, де вміщено праці самих “шістдесятників” або статті, їм присвячені: Іван Дзюба. Тарас Шевченко і Юліуш Словацький //“Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze”.-2000.–Т.Х.-С.10-27; Іван Драч. До таємниці Богдана-Ігоря Антонича //“Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze”.-2001. –Т.Х.- С.142-148; Дмитро Павличко.“Проглас”Костянтина Філософа //“Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze”.-2001. –Т.11-12.- С.30-38; Він же. Україна-Польща: політичні важелі та перспективи //“Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze”.-2002. –Т.13-14.- С.73-77; Григорій Сивокінь. Академікові Іану Дзюбі-70//“Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze”.-2001. –Т.11-12.-С.394-396; Іван Дзюба. Україна втратила великого друга //“Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze”.-2001. –Т.11-12.- С.513-516; Kozak Stefan. Laudacja Dmytra Pawłyczki z okazji nadania mu tytułu doktora honoris kausa Uniwersytetu Warszawskiego //“Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze”.-2002. –Т.13-14.- С.416-421; Pawłyczko Dmytro. Ukraiński patriotyzm Juliusza Słowackiego//“Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze”.-2002. –Т.13-14.- С.422-438.
38. Osadczuk Bohdan. Polska i Ukraina: bilans i perspektywa // Odra.- 1997. – № 6.







КОМЕНТАРІ

 Коментарів поки що немає




НОВИНИ
День Рідної Мови: що в Донецьку?

Eкспертний висновок про відповідність Закону України „Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин”

ЕКСПЕРТНІ ВИСНОВКИ про проект під назвою „Концепція державної мовної політики України”

НКМЗ відвідав економічний і торговий радник посольства Франції в Україні

Від Дикого поля до Донбасу

Міжнародний резонанс феномену українського шістдесятництва

Памятки з історії гірництва виходять у Донецьку

Нова книга. МОСТИ В УКРАЇНУ

Экономическая свобода Украины по данным проекта фонда Херитэйдж и Уолл-стрит джорнал

Нова книжка з "європейської серії"

ОПИТУВАННЯ

Як часто ви отримуєте електронною поштою небажану комерційну рекламу (спам)?