Intellect.Org.UA Intellect.Org.UA
Інтернет-конференція

e-mail:   пароль:
Факти мають той недолік, що їх надто багато.

 Головна >  Суспільство >  Історія




За підтримки АМР США









www.politdumka.kiev.ua

Y



Интернет-журнал "Кiевскiй Телеграфъ"



Радіоп'єси
РУБРИКА>ІСТОРіЯ

Дата останнього оновлення: 09.07.2003


 версія для друку

29.05.2003 07:21
Український Культурологічний Центр

На Донбасі відзначають 140 років В.Вернадського



Білецький В.С.
Донецький національний технічний університет

В.ВЕРНАДСЬКИЙ І УКРАЇНА: СТОРІНКИ ЗІ ЩОДЕННИКА


Сучасний спектр суджень про громадсько-політичну позицію В.Вернадського, як це не дивно для такого відомого науковця, дуже широкий. Він коливається від захоплення всесвітньо відомим вченим, мислителем і першим президентом Української Академії Наук, який репрезентував українську науку (цю опінію можна зустріти в деяких авторів з України), до іншої – про його “російську державність” або навіть незаангажованість у громадсько-політичних справах. В Росії ж, зрозуміло, ми зустрічаємо потрактування постаті В.Вернадського як видатного російського вченого світової слави часто взагалі без згадувань про його доробок на ниві України.
На нашу думку, одним з найкращих джерел, які “ставлять все на свої місця”, показують дійсні громадсько-політичні, національно-культурні погляди Володимира Івановича Вернадського є його щоденник, до якого ми і звертаємося. Сьогодні, в час національно-культурного відродження України варто відкрити бачення В.Вернадським цих і дотичних проблем.
Спершу важливо наголосити, що майбутній основоположник геохімії, біогеохімії, гідрогеохімії, вчень про ноосферу і біосферу, академік багатьох академій світу за походженням українець, народився в Петербурзі, закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького університету. Навчався за кордоном, працював у Московському університеті, очолював геологічний і мінералогічний музей Петербурзької АН. В Україну він приїздить вже у досить зрілому віці – у 54 роки (червень 1917).
Отже, інформацію щоденника вченого треба сприймати в ключі реалій його життя і оточення. І виходячи з останніх немає нічого дивного в тому, що щоденник вченого в перший період перебування в Україні показує його досить поверхове знання мови, літератури, української культури загалом, історії національно-визвольного руху в Україні. Але водночас саме щоденник демонструє непересічне зацікавлення цими питаннями. Вчений бажає розібратися в швидкоплинних (революційних) політичних змінах. Але спершу він не сприймає ідеї української самостійності. Як і майже кожен українець з російської діаспори він любить і російську, і українську мову, але не володіє останньою досконало, сповідує (як і переважна кількість високоосвічених людей) полімовність - на його робочому столі книги російською, німецькою, французькою, і тільки незначна частина - українською. Спілкується ж українською тільки епізодично починаючи з 1918 року (як в родині, так і на службі). Як витікає зі щоденника, В.Вернадський жваво цікавиться видатними українськими діячами, українськими науковими фундаціями, зокрема НТШ (Науковим Товариством ім. Шевченка у Львові) та УНТ (Українським Науковим Товариством у Києві).
Водночас В.Вернадський спершу своєрідно і наївно бачить українську культуру як частину “русской” (поряд з “великороссийской”), але з обмеженою “етнографічною” сферою поширення – школи, гуманітарні науки тощо. Навіть ідея національної школи – як середньої так і вищої (національний університет) не приводить його у захват, В.Вернадський притримується консервативних поглядів, бажаючи залишити структуру тодішньої російської освіти в Україні (с.99, 11.VI. 1918; с.168, 23.ІХ.1919). До державних шкіл з українською мовою викладання вчений ставиться більш позитивно, ніж до приватних (с.190). При цьому він, як переконаний демократ, не приймає насильницьких методів ліквідації українських приватних шкіл.
Разом з тим він дивується: „Удивительно мало кругом веры в силу духовного возрождения Украины…”, вважаючи, що цей процес “может проводиться только жизнью” (с.122, 25.VIII.1918).
Досить оригінальними є погляди В.Вернадського на національну самоідентифікацію. „Мне кажется, - пише Володимир Іванович у своєму щоденнику, - надо различать - русское, украинское, великорусское; русский й великорос - разное, и все это чувствуют и знают” (с.103, 14.YI. 1918). Себе він бачив “русским человеком”. До речі, подібні погляди зустрічаються і сьогодні, скажімо на Кубані українці – нащадки запорожських козаків бачать себе “руськими”, “козаками”, водночас не вважаючи себе ні “великоросами”, ні українцями. Що малося і мається на увазі під терміном “русский”, “руський”? Очевидно, що це політичне звучання терміну – тобто “русский” за місцем народження, можливо – за поглядами. Етнічно ж - це приналежність до нащадків тих подніпрян, тих українців, які багато десятків і сотні років тому переселилися в Московську державу, Росію. Вони, як зокрема і сам В.Вернадський, були і є носіями синтетичної українсько-російської або російсько-української культури (це за відомим аналітиком Рябчуком так звані “креоли”) і певна акцентація у їх самоідентифікації може відбутися перефразовуючи того ж В.Вернадського “только жизнью”.
Ідеалом В.Вернадського у 1918 р. було мирне співіснування й взаємний розвиток російської й української культури у „вільній" і демократичній Росії (с.105, 15.VI.1918). Як показав весь подальший хід історії цей ідеал був утопією.
В.Вернадський був впливовим членом кадетської партії, засадничі ідеї якої: неподільність Росії, негативна політична оцінка національних рухів. Він не міг бути осторонь цих ідей, поділяв і підтримував їх, але водночас вважав „возрождение украинского языка очень большим положительным явлением" (с.71, 12.IV. 1918). В цьому проявлялася суперечність національно-культурної і суспільно-політичної позиції вченого. Дуже промовистою з цього приводу є також його реакція на позитивне сприйняття Європою державницьких процесів в Україні: „Антантой признана независимость Украины. Почти заключено? Верно ли? Возможно ли?" - (с.132, 28.II.1918). Як кадет він тут стояв на стороні Росії: „Очень всех смущает Франция, ставшая на точку зрения необходимости образования ряда государств-буферов на восточной границе Германии, за счет Германии, Австро-Венгрии и России. Опасность такой политики для будущего России ясна" (с.159, 17/30.ІХ. 1919).
Спершу В.Вернадський виступав проти більшовиків, підтримував Денікіна, вважав, що це сила, яка спроможна відродити Росію (с.164, 20. ІХ. 1919). Він зустрічався з Денікіним, після чого останній характеризував В.Вернадського як „государственника" (с.159, 18.ІХ.1919). Але потім, після поразки Денікіна В.Вернадський висунув іншу ідею відродження великої Росії в старих кордонах: „Не легче и не проще ли идти через большевизм" (с.186, 24.Xl.1919). Водночас не підтримував С.Петлюру й Директорію, що зрозуміло, бо саме вони суперечили його баченню майбутньої великої Росії.
Суперечливість політичних поглядів В.Вернадського проявляється і у баченні майбутнього Росії та України. Він вважав, що незалежність України 20-х років ХХ ст. - щасливий збіг виключно сприятливих обставин (с. 119, 11.VIII.1918). Через рік він вже виступає проти централізованої уніфікованої Росії, пропонуючи майбутню її державну структуру на „началах обласности" (с.150, 13.ІХ.1919). При цьому Україна бачилася ним в своїх етнографічних межах (це, до речі, більше, ніж сучасні кордони), але поділена на ряд областей в рамках Росії (с.182, 18.XI. 1919; с.135, 20.IV.1919).
Діяльність В.Вернадського по створенню ВУАН (1918-1919 рр.) – найбільше науково-організаційне досягнення вченого. Прем'єр-міністр тодішнього українського Уряду М.Василенко звернувся до В.Вернадського з пропозицією очолити установчий комітет утворення Академії. Концепція Академії була до цього ґенерована і апробована М.Грушевським на базі НТШ у Львові і УНТ у Києві, якими він керував. Українську Академію Наук засновано за Гетьмана П.Скоропадського. Її урочисте відкриття відбулося 24 листопада 1918 року. Академія мала три відділи: історично-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. На президента Академії Гетьман запросив М.Грушевського, але він відмовився (імовірно з огляду на його наступні державницькі плани). Призначений був В.Вернадський, який мав свою думку про УАН і бачив її не як національну, а регіональну російську АН. Для В.Вернадського УАН - великий дослідницький центр з ухилом у природничо-прикладний бік (с.91 4.VI.1918).
Водночас в основу східноєвропейських академій - Краківської, Хорватської, Сербської, Чеської, Болгарської було покладено принцип національної Академії з сильним гуманітарним крилом, який сповідував М.Грушевський, і який врешті довів свою дієвість і ефективність як державотворчий інститут наукової еліти в цих країнах. Основу Української Академії склали представники УНТ – прихильники саме національної концепції Академії. Врешті її структура нагадувала НТШ й УНТ, тобто концепція В.Вернадського про УАН як щось подібне до філії Петербурзької АН не пройшла.
В цій ситуації треба віддати належне В.Вернадському – він поринув у організаційну академічну роботу, водночас сам опонував колегам з Петербурзької АН і з кадетської партії, які були проти УАН, бо боялися „шовіністичного результату". В.Вернадський вважав, що Україні конче необхідна Академія, і що він робить корисну справу і для України, і для Росії (с.104, 14.VI.1918). Ситуація різко змінилася з приходом у Київ А.Денікіна, адміністрація якого зажадала закриття УАН. Дозволено було або реорганізувати її в приватне наукове товариство „Киевская Академия Наук" або у відділення Петербурзької АН (с.140, 10/23.IX. 1919). В.Вернадський не погодився на жоден з варіантів, мотивуючи це тим, що закриття УАН - це шлях до остаточного розмежування української й російської культур. Знаючи високий рівень тогочасної української науки, В.Вернадський не без підстав вважав, що після знищення “його” УАН постане нова Академія суто українська за змістом – за концепцією М.Грушевського, на базі НТШ та УНТ (с.144, 12.1Х.1919; с.160, 18.ІХ.1919). Але денікінські загарбники не дослухалися до аргументів В.Вернадського – діяльність першої Академії була зупинена. „Гибнет Академия, - з розпачем писав В.Вернадський, - но у меня нет горького чувства, и я отношусь ко всему этому спокойно, ибо я чувствую, что след, ею оставленный, не пропадет и она свое дело сделала" (с.162, 18.Х1.1919). Вже за часів радянської влади постала друга Академія - АН УРСР - вже за концепцією В.Вернадського.
Кадрова політика, яку проводив В.Вернадський в УАН, на жаль, була дуже заангажована на його політичні погляди, про що говорить ряд записів (с.109, 11.VI.1918; с.91, 4.VI.1918; с.93, 6.VI.1918; с.97, 10.VI.1918; с.127, 10.II.1919; с.115, 5.VII.1918; с.134, 18.IV.1919; с. 101 12.VI.1918). Разом з тим, він цінував авторитет, впливовість своїх колег. Ось як В.Вернадський висловлюється про проф. Ф.Вовка: “настоящий ученый, украинец, но не фанатик, влиятельный”. Підтримав він в академії і визначного українського вченого-філолога, педагога, культурного і громадсько-політичного діяча з Буковини С. Смаль-Стоцького (с.122, 25.V1II.1918). В.Вернадський безумовно, поважав М.Грушевського, особисто з ним зустрічався, хоча зі зрозумілих причин їх відносини не були безхмарними (с.95-96, 8.VI.1918; с.97, 10.VI.1918; с.104, 15.VI.1918).
Концепція світового устрою, в якому за В.Вернадським, домінантну роль мають відігравати „великі" народи (росіяни, німці, англійці, французи), а „малим" народам (чехам, прибалтам, українцям тощо) треба звільнитися від „наносов и наростов, вызванных желанием мировой роли” (с.158, 17.IX. 1919), схоже, зіграла з великим мислителем злий жарт – частково виключила його з процесу українського націотворення. Водночас тут ми бачимо ще одну грань В.Вернадського як мислителя – саме ці його побудови склали основу колоніальної політики великих націй-держав у ХІХ-ХХ ст. і сьогодні обговорюються в рамках новітнього глобалізму.
З іншого боку геній вченого дозволив йому все ж високо оцінити фактор національного в процесі розвою: „У многих даже является совсем неправильное отношение - пренебрежительное - к национальному элементу. Даже удивительно, до какой степени в сознании очень широких слоев выступает на первый план не национальная, а социальная сторона” (с.126, 16.ХII.1918).
Феномен “двох батьківщин” – колишньої етнічної – України-Руси і сучасної їм великої метрополії – Росії тяжів над В.Вернадським, як і над багатьма іншими великими українцями, які працювали поза межами своєї держави, свого культурного поля (згадаймо хоча б Феофана Прокоповича). Їх панслов’янське мислення можна розглядати як трансформацію централістського (об’єднавчого) мислення державців княжої доби, коли Україна-Русь була власне консолідаційним центром і їй не загрожувало культурне, національне забуття. Крім того, Росія тривалий час розглядалася українською елітою як земля, в яку вкладені великі цивілізаційні потуги Києва (тобто в певному сенсі російська культура сприймалася як частина української, в минулому більш потужної). В цьому контексті російсько-українських переплетень та часово-просторових взаємовпливів цілком зрозумілою є історично-ситуативна позиція В.Вернадського як російського державника і водночас переконаного демократа.
Надзвичайно важливим є простеження за щоденником еволюції поглядів В.Вернадського у 1917-1920 рр. Так у 1918 р. у розмові з П.Мілюковим він висловлюється за російську Академію в Києві, а вже через рік у полеміці з Денікіним В.Вернадський відстоює „російськоукраїнську" Академію (с.140, 10.1Х.1919). В.Вернадський після перебування в Україні розійшовся в поглядах з багатьма своїми колишніми однодумцями в Росії на українську проблему. Ось його оцінка творів Г.Сковороди: „Великая нация начинает себя осознавать” (с.180, 2.XI. 1919). На жаль ця еволюція поглядів на користь української науки і культури припинилася у В.Вернадського з поразкою Української держави тих часів.
Завершуючи нашу коротку подорож по щоденнику В.Вернадського треба зауважити, що він жив і творив у вельми складний час, у вирі, нуртуванні і зіткненні політичних сил, революцій, нових ідей та їх носіїв. Все це разом з формуванням його як особистості поза межами українського культурного простору, в Росії, а також вектор спрямованості на точні науки, глобальні підходи при скептицизмі до ролі малих націй-держав та народів у розвитку людства і визначили його позицію як громадсько-політичного та національно-культурного діяча, вченого і мислителя. Водночас об’єктивно Володимир Вернадський виступив на історичній арені як відомий російський і український вчений, демократ, визначний науковий авторитет світового рівня.






КОМЕНТАРІ

 Коментарів поки що немає




НОВИНИ
Вийшло нове число журналу "Схід"

Визначний митець Таврії та України: згадуючи Євгена Матвєєва

«Современные украинско-российские отношения в западной интерпретации».

Ретроспектива державотворчих процесів в Україні

РОЛЬ КОНФУЦІАНСЬКОГО ВЧЕННЯ У ПРОХОДЖЕННІ РЕФОРМ В КИТАЇ. ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

Суспільство і держава в європейській модерності

Фундаментальна дослідницька робота в галузі історії і теорії українського підручника

Червоне минуле. Зелене майбутне? Сталий розвиток для України та посткомунiстичних країн

Нове літературознавче видання

На Донбасі відзначають 140 років В.Вернадського

ОПИТУВАННЯ

Які наслідки для мешканців України матиме неврожай 2003-го року?